Спецпроект

В Донецьку частину художнього музею віддали під елітний бутік

Директор Донецького художнього музею Галина Чумак в інтерв'ю блогеру frankensstein розповіла, чому виставковий зал художнього музею нині перебуває в приватних руках.

Про це пишуть texty.org.ua.

Директор галереї заявила, що музей втратив залу не з її ініціативи, а в результаті рішення Донецької міської ради.

"Захотів приватний підприємець його роздобути. Звернувся з листом до міської ради. Вони визнали за необхідне приміщення віддати. Все. Це не моє помешкання. Захоче влада мене звідси витурити - спокійно можуть викинути. Он будинок працівників культури був – вигнали", - сказала Галина Чумак.

Музей засновано 23 вересня 1939 року як Музей образотворчого мистецтва, у 1941 року з початком Великої Вітчизняної війни припинив своє існування, з 1958 року — відділ образотворчого мистецтва Сталінського краєзнавчого музею, з 1960 року — Сталінська картинна галерея, з 1965 року — Донецький художній музей.

Музей сьогодні має у своїй колекції більш 15 тисяч творів живопису, графіки, скульптури і декоративно-ужиткового мистецтва, небагато ікон. У його колекції представлені роботи українських, російських та європейських майстрів XVI—XX століть, а також твори античності.

У постійно діючій експозиції музею представлені роботи: І. Айвазовского, Бенуа, Д. Бурлюка, В. Васнецова, В. Голубкіної, І. Грабаря, Дж. Доу, О. Кипрінського, П. Кончаловского, В. Полєнова, А. Саврасова, В. Сєрова, В. Сурикова, Роберта Фалька, І. Шишкіна, Т. Яблонскої. Серед художників доби СРСР Корін Павло Дмитрович.

Музей є членом заснованої у 1999 році Мережі сучасного українського мистецтва.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.