В Києві розпочалася конференція про пам'ять України, Росії і Білорусі

Сьгодні у Києві відкривається українсько-російсько-білоруська конференція "Пам’ять жива!", присвячена пам'яті про загиблих у роки Другої світової війни.

Захід триватиме до 31 березня, повідомили ІП організатори міжнародної конференції.

"Вперше за останнє десятиліття влада на державному рівні зробила реальні кроки до вирішення проблем, які накопичувалися у сфері увічнення пам’яті останні 20 років, - зазначається у прес-релізі Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війн та політичних репресій при Кабінеті міністрів. - Сьогодні виникає необхідність об’єднання зусиль на міждержавному рівні".

Питання, які обговорюватимуться на конференції:

- Чому в Україні досі немає єдиної інформаційної бази загиблих у роки війн та репресій?

- Які перспективи створення такої бази напередодні 70-річчя Великої Перемоги?

- Чи буде ухвалено профільний закон "Про проведення пошуку і впорядкування поховань жертв воєн та політичних репресій і увічнення їхньої пам'яті", розроблений Мінрегіоном України спільно з пошуковцями ВГО "Союз "Народна пам’ять"?

- Як Україна готується до святкування 70-річчя визволення від фашистських загарбників та 70-річчя Перемоги?

- Що робиться на міждержавному рівні в рамках СНД для гідного увічнення пам’яті загиблих?

30 березня о 10.00 в конференц-залі Міністерства регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ України (вул. В. Житомирська, 9, 4-й поверх) відбудеться пленарне засідання в рамках конференції.

В ньому візьмуть участь:

- Олександр Вілкул - віце-прем'єр-міністр;

- Генадій Темник - голова державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам'яті жертв війни і Комісії, міністр регіонального розвитку,будівництва та ЖКГ;

- Ярослав Жилкін - відповідальний секретар Комісії, голова правління Всеукраїнського громадського об’єднання "Союз "Народна пам’ять";

- пошуковці всеукраїнського громадського об’єднання "Союз"Народна пам’ять" з різних регіонів України;

- пошуковці Всеросійської громадської організації "Пошук" (Москва, Росія).

- пошуковці Громадського об’єднання "Білоруський республіканський союз молоді" (Брест, Республіка Білорусь).

- Лідія Голубчик – керівник Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей.

- Представники Українського інституту Національної пам’яті.

- Представники російського журналу "Військова археологія".

- Представники інших організацій, що опікуються пошуково-меморіальною роботою.

Дивіться також інші матеріали за темою "Пошуковці"

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.