На Волині перепоховали 747 мирних людей, розстріляних у 1941 році

Останки 382 цивільних осіб, розстріляних у часи Другої світової війни, урочисто перепоховали на міському кладовищі міста Володимир-Волинський 30 листопада 2012 року.

Про це повідомляє прес-служба громадського об'єднання "Союз "Народна пам'ять".

"Останки розстріляних мирних жителів випадково знайшли археологи під час дослідження фундаменту замка короля Казимира Великого, пам’ятки національної архітектури Х століття, - повідомив начальник відділу культури і туризму Луцького міськвиконкому Андрій Шоцький, -  Це сталося у 2011 році. Саме тоді були знайдені перші рештки розстріляних людей".

Під час подальших розкопок, які проводилися у 2011 та 2012 роках спільно з польськими археологами,  в кількох поховальних ямах було знайдено загалом останки 747 осіб, у тому числі – літніх людей, жінок  та дітей.

"Оскільки поховання масове, його можна пов’язати з розстрілами 1941 року перед наступом німецьких військ", - сказав Шоцький.

"Ми стали свідками урочистого перепоховання майже чотирьохсот мирних жителів, розстріляних, очевидно, в  1941-1942 роках, - розповів  відповідальний секретар урядової міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни і політичних репресій Ярослав Жилкін. -  148 осіб було поховано за кошти державного бюджету в рамках виконання нашої програми [пошуку та перепоховання жертв війни]".

За переказами місцевих мешканців, біля замку під час війни дійсно проводилися масові розстріли. Окрім того, поруч колись стояла будівля, у якій розміщувалася спочатку царська в’язниця, потім тюрма НКВС, а під час війни - гестапо.  

За попередніми версіями, знайдені люди були розстріляні орієнтовно у 1941-1942 роках.

Гільзи від патронів, знайдені на місці розкопок, датовані 1941 роком. Це 9-міліметрові пістолетні гільзи німецького та польського виробництва. Окрім того, було знайдено також декілька гільз калібру 7,62 міліметри радянського виробництва, виготовлені у 1930-х - на початку 40-х років.

Пізніше 1941 року гільз немає, пояснили археологи. Серед знахідок, що виявлені поруч із загиблими – монети, ґудзики, зубні протези, зубні щітки, ножі, та навіть срібний годинник у позолоті швейцарського виробництва.

За словами Шоцького, це вже друге перепоховання закатованих. Перші 365 осіб  було поховано напередодні.

На жаль, ані національну приналежність, ані особи загиблих встановити на даний час не вдалося. Заупокійна служба за загиблими була відправлена у чотирьох релігійних конфесіях.

На церемонії були присутні представники керівництва області й міста, представники Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни і політичних репресій при Кабінеті міністрів України, а також представники Ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва Республіки Польща та громада міста.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.