Спецпроект

У Литві відкрили музей іграшок. ФОТО

Музей іграшок, обладнаний у Вільнюському старому місті, на перетині вулиць Барбора Радвілайте і Шілтадарже має вісім кімнат, три простори з певною темою. Дітям дозволяється грати з експонатами.

Про це пише glavnoe.ua.

 

Засновники музею - директор Індрі Йовайшайте-Блажявічене і археолог Повілас Блажявічюс. Хоча пара ростить двох дітей, історія музею почалася не з них - Повілас, спираючись на археологічні розслідування, захистив докторську дисертацію із старовинних литовських іграшок та ігор. До цього такий археологічний матеріал не був систематизований, тому цей скарб хотілося використовувати.

експонати Музею іграшок

У 2010 році пара заснувала музей як громадську інституцію. Хоча підприємство існувало тільки у віртуальному просторі, 105 осіб подарували музею іграшки, деякі приносили цілі мішки. Творці музею переконалися: "Іграшка для людини - немов реліквія: ти не хочеш викидати або своє дитинство, або дитинство своїх дітей".

 

Музей, площа якого 184 кв. метрів, обладнаний руками самого Повіласа і його друзів. Ремонт та інвентар обійшовся Блажявічюсам в 20 тис. літів, деякі кошти виділили спонсори. Вхід в музей коштує 12 літів. Три людини вже вважаються групою, для них квитки коштують по 10 літів.
 
Експозиція починається з найстаріших литовських іграшок - представлені копії іграшок та реконструкції. Оригінали зберігаються в одинадцяти музеях країни.

експонат Музею іграшок


Наприклад, знайдена єдина у світі дзига 14 століття, з якою діти грали, як наші з yo-yo. "Литва не була глушиною: що в середні століття було актуально, то було і у наших дітей", - розповіла директор.

В іншому просторі - виставка "Спогади 20 століття". Індрі розповіла, що найбільше іграшок - з радянських часів: "Це іграшки, з якими ми грали. У небагатьох були іграшки, зроблені на Заході. Приблизно з середини 20 століття типова литовська родина грала з такими ж іграшками, тому ця виставка викликає почуття як у старого, так і у молодого".

У музеї є й окрема кімната з чудесами електротехніки минулого століття: ігровим автоматом, який особливо цікавить дорослих чоловіків, і двома атракціонами. В освітньому класі йдуть презентації, заняття, невеликі лекції. А в кімнаті для найменших є розкладні матраци, на які можна прилягти, пограти у що-небудь.
 
"Ми виховуємо дітей і знаємо, що значить, коли приходиш в музей, і перші слова, які ти чуєш - не "Добрий день, спасибі, що завітали до нас", а "Не чіпайте руками". Ми позбавилися від цієї фрази. Ми відкриваємо музей, але разом з цим це і старт. Ніщо не закінчується, а тільки починається. Ми хочемо рости, робити зміст більш глибоким", - сказала авторка музею.

 

 

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.