Спецпроект

В Росії ностальгують за піонерським галстуком

У Ярославському музеї-заповіднику відкрилася виставка "Дитинство в червоному галстуці".

Про це пише Российская газета

За визнанням автора і куратора виставки, завідувача історичним відділом музею Наталії Артем'євої, останнім часом в російському суспільстві помітно підвищився інтерес до радянської історії, і на зміну різко негативній оцінці піонерського руху прийшла своєрідна "ностальгія" по піонерському дитинству.

Крім того, у ярославського "піонерського дитинства" в кінці нинішнього жовтня - ювілей: 90 років тому, 28 листопада 1922 року, в Ярославлі відбулося засідання Бюро дитячих груп, де були підведені перші підсумки дитячого комуністичного руху піонерів. І саме ця дата вважається в регіоні днем ​​народження місцевої піонерії.

Експозиція склалася з предметів, що знаходилися в зібранні музею-заповідника, музею Дитячого морського центру імені адмірала Ушакова, конструкторського бюро "Мастерок", музею гімназії № 3 та приватних колекцій.

Наприклад, чотирикутний галстук, про який "пізні" піонери навіть не чули, представила на виставку ветеран піонерського руху Марія Кузьміна. Виявляється, перші піонери самі вирізали квадратні галстуки зі шматків кумачу, складали їх навпіл у вигляді трикутника і пов'язували на сорочки.

Більш звичні трикутники з'явилися пізніше, коли піонери поїхали по селах ліквідувати безграмотність і "вселяти сільській молоді нові революційні цінності". Через брак кумачу власні краватки піонери різали по діагоналі, і таким чином з одного галстуку виходили два - набагато більш раціональний варіант.

- На виставці представлена ​​атрибутика, символіка піонерського руху з моменту заснування і до часу його "розквіту" в 1950-1970-х роках минулого століття, - розповіла Наталя Артем'єва. - Все, що колись малося на піонерських кімнатах кожної школи, а також рідкісні фотографії, справжні плакати, книги, іграшки, значки, предмети побуту радянської епохи. Для дітей є кілька інтерактивних зон, де, сидячи за цією партою 1950-х років, можна дізнатися, що таке урок краснопису, погортати підручники, за якими навчалися мами, тата, бабусі й дідусі.

За словами організаторів виставки, вона розрахована на сімейне відвідування.

- Це привід старшому поколінню розповісти дітям і онукам про власну піонерської юності, про заняття в гуртках, про участь у грі "Зірниця" та про багато іншого, - продовжує Наталя Артем'єва. - І, звичайно, на час самим повернутися в дитинство.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.