Спецпроект

НОВИМ КЕРІВНИКОМ ЛАВРИ СТАВ ДИРЕКТОР ХОТИНСЬКОЇ ФОРТЕЦІ

Новим керівником Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника став Любомир Михайлина.

Його кандидатура на посаду генерального директора  була погоджена наглядовою радою Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника та Музейною радою при Міністерстві культури України, повідомляє УП.Життя із посиланням на Мінкульт.

До цього Любомир Михайлина протягом майже двох років займав посаду директора Державного історико-архітектурного заповідника "Хотинська фортеця". У Лаврі він планує підсилити науковий напрямок, але перші кроки – інші.

"Оскільки останнім часом звідси ідуть не дуже позитивні меседжі, думаю, що за короткий час треба налагодити так роботу, щоб вона увійшла в нормальне звичне русло толерантних відносин в середині колективу", -  розповів Любомир Михайлина в інтерв’ю журналістам ICTV.

Любомир Михайлина змінив на цій посаді Наталю Клименко, якою міністр культури аврально замінив свою ж ставленицю Вікторію Лісничу.

Саме за керування Лісничної тут вибухнув нечуваний скандал, коли спочатку у Лаврі на роботі опинилися колишня модель Влада Прокаєва, яка потім звинуватила саму Лісничу в отриманні 50-ти тисяч доларів хабара за посаду. Міністр культури визнає – це був кадровий промах.

"Сказати, що це була помилка, я б назвав це іншим, я насправді своїм рішенням приніс неспокій і якісь такі дрібні чвари, на які це святе місце абсолютно не заслуговує", - сказав Кулиняк.

Любомир Михайлина

Тим часом чвари супроводжували зміни усіх директорів ключових музеїв країни. Цього року міністр замінив керівників Софії Київської, музею "Биківнянські могили", Національного художнього, Тараса Шевченка, архітектури і побуту "Пирогове". Колишні керівники майже скрізь подалися до судів.

"Основний урок я зрозумів, - зазначив Кулиняк. - Всі кадрові питання, я вже стою на цьому шляху вже довгий час, ми будемо вирішувати разом з громадськістю", - каже міністр культури України Михайло Кулиняк.

Саме за таким принципом Михайло Кулиняк і призначив Любомира Михайлину. Його кандидатуру спочатку схвалила наглядова рада самої Лаври, включно із священнослужителями, а потім – рада музейна.

Про наміри призначити Михайлину Кулиняк заявляв ще минулого тижня.

Як відомо, 9 серпня Мінкульт звільнив гендиректора заповідника Вікторію Лісничу.

Цьому передував конфлікт керівництва заповідника та колективу, під час якого директор Ліснича підписала накази про звільнення 4 своїх заступників і близько 20 співробітників заповідника.

Ліснича була призначена гендиректором заповідника у січні цього року.

 

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.