Спецпроект

В "Хромой лошади" тепер буде музей

Влада Пермі передає приміщення колишнього клубу "Хромая лошадь", де в грудні 2009 року сталася велика пожежа, двом місцевим музеям.

Про це повідомляє РИА-новости

В будівлю клубу переїдуть музей історії політичних репресій "Пермь-36" і Пермська державна художня галерея. Рішення про передачу приміщень музеям було прийнято на початку 2012 року після того, як будівля перейшла у власність міської влади.

"Пермь-36" є єдиним табірним комплексом епохи ГУЛАГу (1929-1953), збереженим на всьому просторі колишнього СРСР. Він знаходиться у селі Кучино Чусовського району на території однойменного колишнього табору. На території меморіального комплексу розташовані приміщення табору (виправно-трудовій колонії), в якому в радянський час відбували покарання політичні в'язні.

Експозиційно-виставкова площа складає 285 квадратних метрів, тимчасові виставки займають близько 300 метрів, фондосховища - близько 200 метрів. Музею буде передано частину приміщень "Хромой лошади" площею 450 квадратних метрів на право безоплатного користування.

Пермська державна художня галерея, один з найбільших музеїв в уральському регіоні, отримає іншу частину приміщень колишнього клубу площею більше 1 тисячі квадратних метрів. Галерея розміщена в будівлі Спасо-Преображенського собору, яке має бути передане місцевій єпархії РПЦ.
Колекції музею складають близько 43 тисяч одиниць зберігання, колекція включає твори російського та західноєвропейського мистецтва XV-ХХ століть. 

Пожежа в клубі "Хромая лошадь" сталася в ніч на 5 грудня 2009 року. В результаті пожежі від опіків і отруєння високотоксичним димом загинули 156 людей. З них - двоє українців. За версією слідства, причиною загоряння стало використання піротехніки: через феєрверк загорілась пінопластова стеля, пластмасова обробка стін почала виділяти токсичний дим.

Суд у справі про пожежу триває з осені 2010 року. У травні 2012 року один із співвласників клубу Костянтин Мрихін, повністю визнав свою провину (йому приписували стаття 238 Кримінального кодексу РФ - надання послуг, що не відповідають вимогам безпеки і призвели по необережності до заподіяння тяжкої шкоди здоров'ю, а також смерть), був засуджений до шести з половиною років позбавлення волі.
Інший співвласник клубу загинув під час пожежі. Суд на третім співвласником, Анатолієм Заком, триває. Звинувачення також пред'явлені виконавчому директорові клубу Світлані Єфремовій, арт-директору Олегу Феткулову і трьом пожежним інспекторам. Потерпілими у справі значаться понад 400 осіб, фігурантами - вісім.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.