З Москви до Парижу вирушив кінний похід козаків. ФОТО

З Москви до Парижа вирушили учасники кінного походу на честь 200-річчя перемоги у війні проти Наполеонівської Франції 1812 року. Вони проїдуть шість країн і прославлятимуть козацьку звитягу.

Про це повідомляє ZAXID.net із посиланням на ІТАР-ТАСС.

"Це унікальний захід з культурної та історичної точки зору, - зазначив автор ідеї кінного переходу Павєл Мощалков. - Крім цього, ми підтримуємо унікальну донську породу коней. Адже за часів воєн 1812-1814 років вони входили до складу царської кінноти і демонстрували відмінні результати не тільки в боях, а й в господарстві".

Маршрут походу повторить шлях, який пройшла армія Російської імперії в 1812-1814 рр., – від Москви до Парижа територією шести держав: Росії, Білорусії, Польщі, Литви, Німеччини та Франції.

 Фото: Наталья Колєснікова (epochtimes.ru)

Загін складається з 23 донських козаків, які проїдуть цей шлях на конях донської породи.

Впродовж всього маршруту будуть проходити конференції, круглі столи й семінари історичної та культурологічної спрямованості, а також костюмовані вистави, концерти, виставки "Мобільного музею".

 Відправлення з меморіального парку на Поклонній горі в Москві

Фінальною точкою походу стануть урочисті заходи, які пройдуть у Фонтенбло, де була резиденція Наполеона. Зокрема відбудеться урочистий концерт, а також благодійний аукціон, на якому будуть представлені коні донської породи, які пройшли весь маршрут.

Козаків проводжав військовий аташе Франції в Росії полковник Філіп Деспінуа - оскільки "захід заплановано як марш миру і пам'яті солдатів".

 В 1814 році армія союзників (королівство Прусія, Російська імперія, Австрійська імперія) на чолі з імператором Олександром І увійшла в Париж. Столиця Франції була захоплена неприятелем уперше з XV сторіччя

Як відомо, у квітні цього року у Львові презентували альманах, присвячений українцям-союзникам Наполеона в поході 1812 року.

У жовтні минулого року на Сумщині відкрили пам'ятник солдатам Охтирського гусарського полку, який відзначився у війні з Наполеоном.

 Імператорська медаль за взяття Парижа. Вручалася з 1826 до 1832 рр.

Влада Білорусі уникає використання прийнятого в Росії терміну "Вітчизняна війна 1812 року". В результаті ревізії шкільних та вузівських програм в Білорусії Наполеонівська військова кампанія в Російській імперії визначається як "війна 1812 року".

Про українського героя війни 1812 року Івана Паскевича читайте в розділі "Тексти"

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.