Сталіна могли вбити з наказу Йосипа Тіто - словенський історик

Інсульт, котрий убив Йосипа Сталіна, був спровокований найманим вбивцею, котрого підіслав керівник соціалістичної Югославії Йосип Броз Тіто.

Про це йдеться у новій біографії Тіто, яку написав історик Йоже Піржевац, повідомляє ЛІГАБізнесІнформ із посиланням на рецензію в The Daily Beast.

В основу книги словенського автора покладено матеріали архівів, що знаходяться на території колишньої Югославії.

 

Згідно з версією Піржевеца, вночі 28 лютого 1953 Сталін скликав наближених на свою дачу. Зустріч тривала до 4:00. Потім гості поїхали (потім вони в один голос говорили, що жодних ознак нездужання Сталін не виявив), а вождь, перш ніж піти спати, відпустив охоронців і наказав не будити його.

Світло в його кімнаті спалахнуло в 18:30, увійти всередину охоронці наважилися не раніше 22:00. Радянський лідер лежав на підлозі в калюжі власної сечі; впав він, судячи з циферблата розбитого годинника, саме в 18:30.

Медиків викликали не відразу, і більшість істориків сходиться на думці, що це зробили навмисно. Коли лікарі, нарешті, приїхали, то діагностували обширний інсульт. Сталіна рвало кров'ю і частково паралізувало. Агонія тривала кілька днів, смерть настала 5 березня.

Автор нагадує, що за наказом Сталіна було скоєно 22 замахи на югославського лідера Йосипа Броза Тіто - протеже Сталіна, який згодом став самостійним і почав конфліктувати з СРСР.

Тіто, зокрема, намагалися отруїти з допомогою "коробочки для коштовностей, що при відкритті випускала нервово-паралітичний газ". Піржевец зазначає, що в день смерті Сталіна серед його документів знайшли лист від Тіто, в якому говорилося, що йому стільки спроб не буде потрібно, а вистачить і однієї.

The Daily Beast підкреслює, що існує важливий аргумент на користь версії про природну смерть Сталіна: раніше він переніс кілька менш серйозних інсультів.

Також видання згадує поширену думку про те, що Сталін свого часу отруїв Леніна. У датованому 1923 роком листі Сталіна в Політбюро повідомляється, що Ленін просив видати йому ціаністий калій, але Сталіну нібито "не вистачить сил виконати прохання В. Ілліча" і він "змушений відмовитися від цієї місії, як би вона не була гуманна і необхідна".

Багато істориків вважають, що Сталіну була вигідна смерть Леніна. У випадку, якщо обидві версії вірні, можна говорити про "певну вищу справедливість", - резюмує автор рецензії.

Читайте також: "Чи існує загадка смерті Йосипа Сталіна? Як помирав вождь"

 

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.