ЗВІЛЬНЕНО ЩЕ Й ДИРЕКТОРА НАЦІОНАЛЬНОГО ХУДОЖНЬОГО МУЗЕЮ

З посади директора Національного художнього музею України звільнено Анатолія Мельника, який заявляв, що з приміщень Кабміну зникли картини відомих українських художників. Наказ зачитав особисто міністр культури Кулиняк.

Про це повідомляє ТСН.

За словами Мельника, сьогодні в його кабінет в музеї прийшов міністр культури Михайло Кулиняк з трьома чиновниками міністерства і зачитав наказ про його звільнення.

У наказі про звільнення, каже директор, написано "за згодою сторін", хоча він такої згоди не давав і жодних документів з цього приводу не підписував.

Відповідаючи на запитання, з чим Мельник пов'язує раптове звільнення з посади, він припустив, що причина може бути в тому, що Нацмузей укотре відкрито заявив про зникнення картин в Кабміні.

За його словами, неприємності на посаді директора Нацмузею тривають з літа минулого року, коли музей уперше заявив, що в Кабміні зникли картини, надані для експозиції в урядових кабінетах, і музей вимагає їх повернення.

Мельник також повідомив, що працівники музею поцікавилися в міністра причиною звільнення, однак Кулиняк "не зміг дати жодної адекватної відповіді".

"Кулиняк не фахівець у своїй справі, - сказав він. - Не відповідає своїй посаді. Я йому про це говорив у вічі. Я йому сказав, що його наказ злочинний".

Мельник має намір оскаржити наказ про своє звільнення в суді, "якщо цього захоче колектив і підтримає громадськість".

Нагадаємо, 29 березня повідомлялося, що з Кабміну зникли чотири картини роботи імпресіоніста Миколи Глущенка, які належать Національному художньому музею. Замість двох із них (кожна оцінюється у приблизно 600 тисяч грн) на стінах вивішено полотна, яка музейники називають підробкою.

У січні 2011 року Мінкульт звільнив ряд керівників музеїв.

Так, була звільнена з посади гендиректор Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Марина Громова. Заповідник очолила Вікторія Ліснича, яка з вересня 2010-го по жовтень 2011 року працювала заступником міністра культури.

Також звільнено генерального директора Національного заповідника "Софія Київська" Нелю Куковальську.

Також звільнили генерального директора Національного музею Тараса Шевченка Наталю Клименко. Її місце посів Дмитро Стус.

Було змінено й керівництво Національного музею народної архітектури та побуту в Пирогово.

Читайте також: "Музейний заколот. Про звільнення і призначення чільних кадрів галузі"

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.