На батьківщині Василя Кука відкриють музей УПА

Львівська ОДА розглядає питання про відкриття експозиції, присвяченої Українській повстанській армії, в історико–краєзнавчому музеї смт. Красне Буського району.

Про це повідомляє ЗІК.

 

Як зазначив голова Буської райдержадміністрації Володимир Сай, ідея музейного проекту в селищі Красне виникла декілька років тому, коли пішов з життя останній головнокомандувач УПА Василь Кук. Він народився у Красному, тут його поховано.

За ініціативою громадськості, місцевих ентузіастів-краєзнавців і депутатів прийнято рішення створити просвітницько-культурний центр, до якого ввійдуть бібліотека та історико-краєзнавчий музей, більшість експонатів якого буде присвячено національно-визвольним змаганням, історії УПА, головнокомандувачу Василю Куку.

У даний час у будівлі майбутнього центру проведено капітальний ремонт і розпочато благоустрій навколишньої території. Зібрано етнографічні та археологічні матеріали, фотокопії історичних документів, світлини, книги та персональні речі Василя Кука, виготовлено частину стендів. Відкриття заплановано на 7 жовтня – у День селища Красне, напередодні 70-ї річниці УПА.

На засіданні організаційного комітету Львівської ОДА з проведення Року УПА розглянуто хід реалізації проекту екскурсійного комплексу музею-криївки підпільної типографії УПА на території Лапаївського лісництва Пустомитівського району.

Як повідомив голова Пустомитівської райдержадміністрації Ігор Чопко, криївка складається з двох частин, розташованих 15 м одна від одної і з’єднаних переходом, вона знаходиться на відстані 1,5 км від с.Басівка. У 70-х роках минулого століття криївка провалилася. Громадськість про пам’ятку довідалася завдяки свідченням учасниці останнього бою УПА на Львівщині, який відбувся 16 серпня 1955 р. в с.Басівка, Володимири Кулик.

Планується, що музей-криївка входитиме в маршрут місцями національно-визвольних змагань 40-50-х років на Львівщині. У цей маршрут також будуть включені тюрма на Лонського у Львові, музей Р.Шухевича у Білогорщі, підпільний штаб Р.Шухевича в с. Грімно Городоцького району, музей пам’яті жертв сталінських репресій в смт. Щирець. Уже зібрано необхідні матеріали для видачі путівника–маршруту національно-визвольними змаганнями.

Як відомо, у грудні 2011 року Львівська облрада проголосила 2012 рік Роком УПА. 23 лютого 2012-го голова Львівської ОДА підписав необхідне розпорядження.

 

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.