МУЗЕЙ У ПИРОГОВI ОЧОЛИВ ГОЛОВА АСОЦІАЦІЇ РЕСТОРАНІВ

Музей народної архітектури та побуту біля селища Пирогово очолив Дмитро Заруба, який до цього працював заступником голови Державної служби туризму і курортів і був радником міністра культури України.

Про це повідомляє "Радіо Свобода" з посиланням на запис Дмитра Заруби у соціальній мережі Facebook.

Напередодні призначення Заруба розповів Радіо Свобода, що для розвитку музею потрібно залучити 20 мільйонів гривень.

"Для проведення реставраційних, реконструкційних робіт, поновлення пам’яток історії музею потрібно приблизно 20 мільйонів гривень. У ньому є велика кількість об’єктів, яка взагалі не реконструювалися вже багато років, і це видно неозброєним оком, якщо відвідати "Пирогів". І ці об’єкти – у дуже поганому стані", - сказав Заруба.

"У першу чергу слід зробити павільйони, щоб виставляти ті фонди, які є в музеї. А це – приблизно 80 тисяч різних пам’яток історії та культури. Тобто є що виставляти, але для цього потрібні павільйони, відповідна інфраструктура. Скажімо, для розвитку музею потрібні навіть звичайні туалети, яких зараз недостатньо. І коли до музею приходять до 10–15 тисяч осіб, то не витримує жодної критики та інфраструктура, яка є зараз у "Пирогові", - додав він.

За словами Заруби, музей в Пирогово є державним об’єктом, "але є європейський досвід залучення грошей через спонсорську, благодійну допомогу і взагалі через діяльність музеїв".

"Тобто, якщо взяти музеї Європи, то більшість коштів там заробляють не, скажімо, за рахунок держави, а власною діяльністю музеїв", - пояснив Заруба.

За інформацією, опублікованою Зарубою на персональній сторінці у соціальній мережі, він є президентом Асоціації готелів і ресторанів України та радником міністра культури. У 2010-2011 роках працював у Державній службі туризму і курортів України.

За освітою Дмитро Заруба політолог (у 1993 році закінчив Дніпропетровський державний університет).

Нагадаємо, впродовж минулого тижня Мінкульт звільнив ряд керівників музеїв.

Так, була звільнена з посади гендиректор Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Марина Громова. Заповідник очолила Вікторія Ліснича, яка з вересня 2010-го по жовтень 2011 року працювала заступником міністра культури.

Також звільнено генерального директора Національного заповідника "Софія Київська" Нелю Куковальську.

У минулу середу звільнили генерального директора Національного музею Тараса Шевченка Наталю Клименко. У четвер колективу в якості керівника був представлений Дмитро Стус.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.