Бориса Олійника висунули на Нобелівську премію

Національна Академія наук України за підписом Бориса Патона висунула Бориса Олійника на здобуття Нобелівської премії 2012 року.

Про це повідомляє "УП.Життя" з посиланням на "Буквоїд".

Відповідний лист було надіслано Шведській академії, яка опікується Нобелівською премією в галузі літератури.

У жовтні 2011 року під час ювілейного вечора, присвяченого 100-річчю творчої діяльності класика сербської літератури, Нобелівського лауреата І. Андріча, було виголошено пропозицію щодо висунення на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури у 2012 році дійсного члена Національної Академії наук України Бориса Олійника.

На цьому зібранні зорганізувалася ініціативна група з числа представників творчої і наукової інтелігенції, яка провела у листопаді-грудні 2011 року публічне обговорення цієї пропозиції.

Як відомо, існує легенда про висунення на "Нобеля" Василя Стуса та Ліни Костенко.

Борис Олійник - поет, націонал-комуніст, дійсний член НАНУ, голова Українського фонду культури, з 2010 року - голова комітету Шевченківської премії. Депутат ВР СРСР, народний депутат України (1992-2006, переважно за списком КПУ), колишній голова парламентської делегації ВР у ПАРЄ.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.