В Берліні відкрили пам'ятник столяру, який убивав Гітлера (ФОТО)

В річницю замаху на Адольфа Гітлера в Берліні було відкрито пам'ятник Георгу Ельзеру, який 8 листопада 1939 намагався вбити нацистського лідера у мюнхенській пивній "Бюргербройкеллер".

Про це повідомляє Spiegel.

Скульптура заввишки 17 метрів являє собою силует профілю Георга Ельзерa. Вночі вона буде підсвічуватися. Установка пам'ятника обійшлася берлінської адміністрації у 200 тисяч євро.

Пам'ятник встановили у центрі міста на вулиці Вільгельмштрассе недалеко від того місця, де раніше знаходилися урядові установи Третього рейху. У декількох сотнях метрів також знаходяться засипані залишки бункера Гітлера.

Пам'ятник на Вільгельмштрассе

Ініціатором відкриття пам'ятника став німецький письменник Рольф Гохут. За його словами, Ельзеру довгий час не приділялося в історичній пам'яті німців достатнього місця - на відміну від офіцерського замаху 1944 року, що його очолював полковник Клаус фон Штауффенберг.

1999: розстріл міністрів у вірменському парламенті (ВІДЕО)

З приводу етичного питання про встановлення пам'ятника людині, яка планувала вбивство, письменник відповів: "Коли законні засоби не працюють, одинаки можуть вдатися до терору".

Столяр з Кьонігсбронна Георг Ельзер намагався вбити Гітлера, підірвавши бомбу у мюнхенській пивній, де члени нацистської партії святкували річницю Пивного путчу 1923-го. Проте вождь нацистів пішов раніше, скоротивши свою промову - літаку, на якому він мав повертатися у Берлін, завадив туман, і Гітлер поспішав на поїзд.

Пивна "Бюргербройкеллер" після вибуху

Вибух стався буквально через кілька хвилин після того, як Гітлер залишив залу, де проходили збори Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. В результаті загинули сім чоловік, ще 60 отримали поранення.

Сам Ельзер був безпартійним, хоч у 1928 році товариші й умовили його записатися в парамілітарну організацію Компартії Німеччини. Він сповідував протестантські цінності і завжди відмовлявся демонструвати нацистський салют (з викиданням правої руки).

 Георг Ельзер

За словами столяра, до його вчинку його підштовхнула нацистська програма мілітаризації країни і напад німецьких і союзних їм військ на Чехословаччину. Георг Ельзер вважав, що це крок до нової війни: "Своїм учинком я хотів зупинити ще більше кровопролиття".

Ельзера схопили під час спроби перетнути німецько-швейцарський кордон, а 9 квітня 1945 року він був убитий в концтаборі Дахау.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.