У ХОРОШКОВСЬКОГО НАРЕШТІ ЗАБРАЛИ "ТЮРМУ НА ЛОНЦЬКОГО"

Кабінет міністрів передав музей-меморіал "Тюрма на Лонцького" від Служби безпеки України до сфери управління Міністерства культури.

Відповідне розпорядження опубліковане на офіційному сайті уряду.

"Прийняти пропозицію Служби безпеки та Міністерства культури щодо передачі Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького" та будівлі загальною площею 1369,1 кв. метра по вул. Степана Бандери, 1, у м. Львові до сфери управління зазначеного Міністерства", - зазначається в розпорядженні.

Кабмін також доручив Міністерству внутрішніх справ забезпечити вивільнення приміщень загальною площею 101,9 кв. метра на другому поверсі будівлі по вул. Степана Бандери, 1, у м. Львові, в яких на даний час розташовується ізолятор тимчасового тримання.

ДОВІДКА 

Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького" - музей, створений у колишній катівні КГБ та Гестапо, він один із трьох у Східній Європі (два інших - це музей-тюрма НКВД у Вільнюсі та музей-тюрма Штазі в Берліні).

Музей за ініціативи львівської громади відкрито 28 червня 2009 року, 14 жовтня він отримав статус національного. У 2010 розпочалася передача музею у підпорядкування Українському інституту національної пам'яті, яка була зупинена yрядом Азарова

Наприкінці 2010 року Музей мав відкрити експозицію про переслідування дисидентів, проте у вересні 2010 року працівники СБУ затримали директора музею Руслана Забілого, вилучивши у нього комп'ютер та жорсткі накопичувачі, провели обшук музею, конфіскувавши у співробітників музею два ноутбуки з копіями історичних матеріалів, а також відеозаписи спогадів дисидентів, записані у 2009-2010 роках та документи, надані дисидентами та отримані із закордонних архівів. 

Руслан Забілий: "Хорошковський плутає радянський гриф "Секретно" і український "Таємно"

Незважаючи на доручення президента Януковича, у 2010 році уряд Азарова так і не відновив дію зупиненого розпорядження попереднього уряду про передачу музею Українському Інституту національної пам'яті. 

9 вересня 2011 року президент України підписав чергове доручення про передачу Національного музею "Тюрма на Лонцького" - тепер до сфери управління Міністерства культури України.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.