Музей історії Києва виселять з Будинку Петра на Подолі - КМДА

Археологічні фонди Музею історії Києва виселять з Будиночку Петра І на користь "маловідомої" музейної експозиції про київську благодійність.

КМДА направила запит на включення в бюджет Києва 2012 року коштів на проведення ремонтно-реставраційних робіт в так званому "Будиночку Петра I" на вул. Констянтинівська, 6/8. 

Про це йдеться у відповіді КМДА на звернення голови комісії Київради з питань культури та туризму Олександра Бригинця щодо надання інформації стосовно Будиночку Петра і недопущення виселення з нього Музею історії Києва.

На даний час перший поверх Будиночку Петра використовується Музеєм історії Києва під фондосховище для археологічної колекції, яку - незважаючи на опір музейних працівників - вже почала вивозити міська влада. Депутат нагадав, що керівники міста аргументували свої дії необхідністю термінового ремонту приміщення, хоча кошти на це в бюджеті були не передбачені.

Як пояснили в КМДА, на другому поверсі будинку розміщена постійно діюча експозиція "Будиночок Петра I у літописі київської благодійності", яку планується розширити за рахунок першого поверху будинку.

"У мене як депутата і киянина досі залишається питання: чому в ситуації, коли Музей історії Києва не має свого приміщення, Будиночок Петра звільняють для маловідомого музею, а не залишають будівлю для головного київського музею, який народився саме в цьому будинку", - наголосив О. Бригинець.

Нагадаємо, перший штат Музею історії Києва і його база розміщувалися в Будиночку Петра на Подолі. З 2004 року музей не має постійного приміщення. Його фонди зберігаються в Українському домі, а археологічний відділ, розташований у Будиночку Петра, намагаються виселити.

У вересні 2011 року для вивезення археологічних експонатів Музею історії Києва на Поділ приїхала... звичайна вантажівка. На вимогу співробітників музею надати документ про право перевезення музейних експонатів водій і вантажники, що приїхали за ними, ретирувалися.

Після цього завідувач археологічним відділом Музею історії Києва Віталій Ковалинський заявив, що відділ за підозрілих обставин намагаються виселити з "Будиночку Петра" на Подолі у непристосовані приміщення.

Улітку 2011 року київська влада пообіцяла переселити музей у скандальну забудову над метро "Театральна". Депутати Київради від опозиції кажуть, що це приміщення не пристосоване для збереження експонатів.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.