На "Театральній" треба створювати не Музей Києва, а Музей Корупції

Тепер всі забудовники будуть порушувати закон, будувати без дозволів і де завгодно, бо в КМДА завжди готові піти назустріч порушникам, вважають учасники круглого столу "Музей історії Києва: минуле, майбутнє, сьогодення".

До такої точки зору вони прийшли, обговорюючи заяву голови КМДА Олександра Попова щодо розміщення музею у скандально відомому недобудованому торгівельному комплексі біля метро "Театральна".

Про це повідомила прес-служба депутата Київради, голови комісії Київради питань культури та туризму Олександра Бригинця.

"Відповідно до рішення комісії, ініційованої Миколою Азаровим, інвестор мав витратити десятки мільйонів гривень на те, щоб знести будівлю, облаштувати територію і відновити сквер, - нагадав Бригинець. - Але київська влада запропонувала інший варіант - забудовник віддає будівлю місту і проголошується меценатом. Таким чином, руйнуючи історичний простір і завдаючи шкоди київській громаді, влада економить гроші забудовнику".

Учасники круглого столу вважають, що це нонсенс, коли на незаконно виділеній земельній ділянці знищили сквер, руйнують пам′ятки архітектури - театр і будинок за новобудовою, новобудова загрожує руйнації метро, стосовно чого існують експертні висновки, а будівництво триває.

"У всьому світі за руйнування пам'яток передбачена кримінальна відповідальність, а у нас дають статус мецената. З яких пір скупка і перепродаж краденого називається меценатством?", - обурена координатор громадської ініціативи "Кияни проти руйнації Києва" Ірина Нікіфорова.

Нікіфорова іронічно додала, що якщо вже в будинку на "Театральній" і створювати музей, то тільки Музей корупції.

Голова комісії з питань культури нагадав, що доки Попов публічно заявляв про необхідність знесення будівлі на вул. Б. Хмельницького, 7, паралельно проводилися переговори, внаслідок яких забудовник прийняв рішення продати приміщення і земельну ділянку двом меценатам (один з яких є власником будівництва).

"Меценати", в свою чергу, заявили про рішення подарувати цю будівлю киянам для розміщення в ньому експозиції Музею історії Києва.

Крім того, Попов повідомив, що була проведена додаткова експертиза щодо впливу цього будинку на ґрунт, метро і прилеглі будинки, яка показала, що споруда не несе жодних загроз, хоча експертиза (як і комісія Азарова, що була проведена раніше, визнала цю споруду потенційно високонебезпечною).

У 2004 році Музей історії Києва був виселений із Кловсього палацу, який після реконструкції віддали у користування Верховного Суду України.

На сьогоднішній день частина колекції Музею виставлена на 4 і 5-му поверхах Палацу мистецтв "Український дім". Оскільки зазначеної площі не вистачає для усієї колекції музею, його фонди розміщені у приміщеннях Музею Булгакова та "будиночку Петра I".

Раніше голова КМДА Олександр Попов заявляв, що Музей історії Києва буде розміщений у скандальній забудові над станцією метро "Театральна".

 

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.