Спецпроект

ПРАВОСЛАВНІ СВІТУ ЗАКЛИКАЛИ РПЦ НЕ ЧІПАТИ УКРАЇНУ

Патріархи чотирьох найстарших церков світу і предстоятель Автокефальної церкви Кіпру закликали Російську православну церкву дотримуватися своєї канонічної території.

Про це повідомляє Релігійно-інформаційна служба України з посиланням на Християнський портал КІРІОС.

В повідомленні йдеться, що "через події, які недавно мали місце в Православній церкві", Собор наголосив на необхідності для всіх православних церков поважати і суворо дотримуватися географічних кордонів своїх юрисдикцій "в тому вигляді, як вони визначені священними канонами та Томосами про заснування цих церков".

Оглядачі КІРІОСа вважають, що "цими словами пентархія (п'ять найстаріших християнських церков світу - ІП) натякнула на невизнання канонічного статусу Української православної церкви Московського патріархату як "невід`ємної частини" Московського патріархату, оскільки в Томосі (указі патріарха - ІП) про автокефалію Православної церкви в Польщі, виданому в 1924 р., Константинопольський патріархат констатував, що ніколи законним чином не відмовлявся від своєї юрисдикції над Київською митрополією.

Стосовно ж всієї Московської патріархії та її канонічних кордонів Константинопольський Собор дотримується Томосу 1589 р., згідно з яким територія нинішньої Україна не входить до складу Московського патріархату.

При цьому КІРІОС згадує коментар УПЦ Київського патріархату, який говорить, що пентархія - це спосіб Константинопольського патріархату дати зрозуміти РПЦ, "хто в домі господар".

ДОВІДКА ІП: Як українське православ'я перейшло від Константинополя до Москви

У 1667 році Польща й Росія ділять Україну по Дніпру, причому Київ із осідком православного митрополита теж відходить до Росії.  

Починаючи з митрополита Діонісія Балабана, який підтримав боротьбу за незалежність Івана Виговського, київські владики мешкають у тодішній державній столиці - Чигирині. Москва цих митрополитів не визнає, тому в Києві функції митрополита виконує "в. о." - місцеблюститель митрополичого престолу.  

1684 року на Лівобережжя з Волині емігрує, рятуючись від поляків, Луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський. Рюрикович, мученик за віру, та ще й сват тодішнього лівобережного гетьмана Івана Самойловича - коментуючи блискучий набір характеристик, місцеблюститель Лазар Баранович іронічно зауважив: "його хіба митрополитом Київським зробити, бо іншого йому місця немає".

Так і сталося. Наступного року гетьман Самойлович скликає собор, на який не з'являється майже все вище духовенство. Осередком опозиції цьому соборові стала Печерська лавра (адже санкції Вселенського Патріарха на вибори Гедеона Четвертинського митрополитом не було).  

Однак Гедеон, за якого на соборі проголосували віддані Самойловичу люди, їде на висвячення не в Константинополь, а до Москви. У листопаді 1685 року Московський патріарх Йоаким висвячує Гедеона на київський престол, взявши присягу "під послушанням у Константинопольського патріархату не бути і з-під його пастирства, за віддаленістю путі, відстати".

У той час проти Туреччини почав складатися християнський військовий блок (Польща, Австрія, Венеція) - й офіційний Стамбул дуже боявся війни. Московський дяк Нікіта Алєксєєв пообіцяв візирю не приєднуватися до війни проти ісламу, після чого турецька влада змусила Вселенського Патріарха Діонісія IV передати Москві Київську митрополію з усіма її єпархіями.

У травні 1686 року Патріарх Діонісій видав грамоту про передачу Української церкви під юрисдикцію Московського патріархату, взявши за це від московського посла 200 золотих червінців і 120 соболів. Через рік обурені грецькі єпископи позбавили Діонісія патріаршого престолу, але церковну автономію Україні так і не змогли повернути.

З того часу в Фанарі (патріаршій резиденції у Константинополі - ІП) не втомлюються говорити, що руські єпархії, які станом на 1589 рік входили до Київської митрополії - юрисдикція Вселенського патріархату.

Яскравий приклад - автокефалія Польської православної церкви. Після Першої світової війни православні ієрархи (переважно західні українці й білоруси) звернулися до Константинополя з проханням про автокефалію.  

13 листопада 1924 року Вселенський Патріарх визнав автокефалію Польської православної церкви, аргументуючи у своїй грамоті, що приєднання Київської митрополії до Московського патріархату в 1686 році відбулося не за приписом канонічних правил, а тому Патріарх Константинопольський не визнає владу Московського патріархату на території стародавньої Київської митрополії (в тому числі в сучасних межах України та Польщі).  

У 1948 році під тиском Московського патріархату та комуністичного уряду ПАПЦ "відмовилася" від ситуації 1924 року, натомість отримавши автокефалію від РПЦ, але цей акт не визнаний Константинополем.

Підготували: Павло Солодько і Юрій Мицик

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.