Спецпроект

Костусєв привітав ветеранів і нахамив журналісту. "Совість треба мати"

Мер Одеси Олексій Костусєв привітав учасників Другої світової, відмовився відповідати на питання про тиск мерії на соціальні їдальні для ветеранів і пообіцяв відкривати музеї війни навіть у дитсадках.

Про це повідомляють "Одеса.Коментарі".

Мер привітав ветеранів Великої Вітчизняної війни після церемонії покладання квітів до пам'ятника Невідомому матросу на Алеї Слави в честь 70-річчя початку оборони Одеси.

"Рівно 70 років тому почалася героїчна оборона Одеси, яка тривала 73 дні. Для мене, як і для будь-якого одесита, це день, коли ми низько схиляємо голови перед пам'яттю героїв... Захисники міста билися до кінця, і вчинили подвиг, який назавжди буде записаний золотими літерами в історії Великої Вітчизняної війни", - сказав Олексій Костусєв.

Один з журналістів запитав у мера: "Як на тлі таких красивих слів міська влада здійснює набіги на соціальні їдальні для ветеранів Великої Вітчизняної війни? (ідеться про майнові вимоги міської влади до благодійного фонду "Ветеран", який уже багато років утримує чотири безкоштовні їдальні - ІП)".

"Свої коментарі потім задаси, у більш доречній обстановці, - відповів Костусєв. - Я розумію, що журналіст - це така професія, але жити ще довго, я сподіваюся, всім вам. Треба мати совість і знати коли що доречно, а що недоречно".

Костусєв також додав, що в даний час йде ремонт музею Маринеско в школі, де навчався легендарний підводник, і сказав, що військові музеї в Одесі відкриваються навіть у дитячих садках:

"Я думаю, 1 вересня ми поїдемо з вами, відкриємо цей музей (Маринеско - ІП)... І сьогодні я ще їду в дошкільний навчальний заклад, де відкривається музей бойової слави. Коли приходять люди з орденами, коли приходять люди, які воювали, звичайно ж, це неоціненне. І я дуже вдячний нашим ветеранам. Велике вам спасибі за те, що ви доносите правду до наших дітей. Саме завдяки цьому вони стають справжніми мешканцями міста-Героя".

У лютому 2011 року Олексій Костусєв заявив, що "у нас є своя ідеологія, і ми за неї боротимемося".

В березні 2011 року одеська міськрада зобов'язала державні установи вивішувати червоні прапори на день Визволення міста від нацистів і в день Перемоги. Саме з цього рішення розпочалася інформаційна кампанія "прапора Перемоги".

У квітні 2011 року місцева влада привітала одеситів з днем Визволення міста плакатами з зображенням румунських окупантів, а також додала до герба Одеси п'ятикутну зірку Героя Радянського Союзу.

 

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.