Спецпроект

СБУ ДРУГИЙ ДЕНЬ ДОПИТУЄ ПРАЦІВНИКІВ МУЗЕЮ "ТЮРМА НА ЛОНЦЬКОГО"

Вчора Служба безпеки України після 20 днів вичікування розпочала допити працівників Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького".

Допити тривають і сьогодні, повідомляє прес-служба Центру досліджень визвольного руху.

Працівників Національного музею "Тюрма на Лонцького" допитують як свідків у кримінальній справі за фактом замаху на розголошення відомостей, що можуть становити державну таємницю.

Справу було порушено після затримання СБУ у Києві 8 вересня 2010 року директора музею, історика Руслана Забілого і вилучення в нього особистого комп'ютера та зовнішнього накопичувача інформації з науковими матеріалами.

Після того було проведено обшук і конфісковано комп'ютери та зовнішній диск із кабінетів музейних працівників. Досі нічого не повернуто.

Вчора допитали 6 осіб - старшого наукового працівника Ігоря Дерев'яного, заступника директора Вікторію Садову, зберігача фондів Ірину Єзерську, художника-дизайнера Романа Федюка, керівника фонду розвитку музею Лідію Тополевську та завгоспа Василя Шаруна.

Опитування шести осіб, котрі жодним чином ніколи не працювали з матеріалами, що становлять державну таємницю, зайняло цілий робочий день (з 10-ї ранку до 6-ї вечора), що порушило стабільну роботу музею.

Всім допитуваним повідомили про неможливість розголошення змісту допиту, оскільки на саму справу СБУ наклало гриф "цілком таємно".

Нагадаємо, що після вересневих обшуків і конфіскацій Музей щойно намагається завершити роботу над новою експозицією про дисидентів, котра готувалася до відкриття ще у грудні 2010 року. На жаль, через об'єктивні причини - загострення хвороб чи смерть літніх людей - учасників визвольного і дисидентського рухів, історикам так і не вдалося відновити в повному обсязі вилучені СБУ записи спогадів.

"Така ситуація є наслідком того, що СБУ свідомо плутає радянський гриф "Секретно" та український "Таємно" і продовжує думати, що ніби має підстави регулювати наукову діяльність", - нагадав історик Володимир В'ятрович, голова Вченої ради Центру досліджень визвольного руху, який у 2008-2010 роках провів розсекречення раніше таємних архівів КГБ.

Нагадаємо, що у лютому 2011 року СБУ провела першу слідчу дію в цій справі, допитавши Забілого. За повідомленням історика, слідчих цікавили навчальні матеріали КГБ та інформація про діяльність радянських спецслужб у Прибалтиці.

На захист Забілого висловилися кілька сотень вчених із всього світу та правозахисні і громадські організації.

 

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.