Золоті жнива. Як польські селяни добували коштовності з могил

Ця книжка ще не з'явилась на полицях крамниць у Польщі (її поява очікується 10 березня), але її вже бурхливо обговорюють на шпальтах газет і з телеекранів. З'являються десятки рецензій. Ходять навіть чутки про те, що у Кракові обмінюються рукописами книги (!).

У свою чергу, депутати Сейму готуються дати рішучу відсіч "антипольським інсинуаціям", а польський Інститут національної пам'яті взяв її "на вивчення". Видавці книги проводять прес-конференцію, на якій директор видавництва вибачається перед майбутніми читачами за автора.  Книжку вже називають провокативною і такою, що виставляє поляків у поганому світлі.

Збудником спокою стала праця польського соціолога, професора Прінстонського університету (США) Яна Томаша Ґросса "Золоті жнива". Як пише автор, до написання книги його спонукало одне післявоєнне фото, що зберігається у архіві музею табору смерті "Треблінка".

Здавалося б, звичайна світлина, на якій зафіксовані прості селяни разом із польськими міліціонерами. Але деталі: селяни у руках тримають лопати, міліціонери - неабияк озброєні, а на перекопаній землі лежать людські черепи. Трохи дивний сюжет для мирного життя...

Фото, яке надихнуло Ґросса на дослідження

Насправді пожовкла фотографія зафіксувала факт затримання працівниками "народної міліції" гурту селян, які самовільно розкопували поховання євреїв у концтаборі Треблінка. Виявляється, таких фактів на території післявоєнної Польщі було безліч.

Ба більше, Ян Ґросс стверджує, що грабіж єврейських колективних поховань у післявоєнний час став чи не основним заробітком для багатьох польських селян і основоположним фактором економічного й соціального життя місцевостей, розташованих по сусідству із нацистськими таборами смерті - Освєнцимом, Треблінкою та іншими.

-----------------------

Фрагмент книги
Яна Томаша Ґросса та Ірени Ґрудзінської-Гросс "Золоті жнива"

"Що відбувалось на території таборів смерті одразу після війни

... Повернімося до нашої світлини. Перші відомості містяться у звіті про визволення території табору смерті в Треблінці, складеному Польсько-Радянською Комісією для вивчення злочинів, вчинених у іншому концтаборі, Майданек 15 вересня 1944 року. Того місяця російський письменник Василь Гросман, будучи воєнкором, супроводжував фронтові відділи Червоної Армії. Він опублікував репортаж із території табору, де дав детальний опис механізму знищення людей.

Учасники польсько-радянської делегації "постановили зібрати і зберегти виявлені документи, провести розкопки масових поховань з метою виявлення німецьких злочинів". Та впродовж наступних років не було зроблено абсолютно нічого. За винятком того, що в 1947 році довкола території табору було споруджено загороджу (sic!).

Численні звернення про необхідність охорони території залишались без реакції.

Вшанування пам'яті загиблих у таборах смерті таких, як Треблінка, Белжець, Собібор та Хелмн прийде лише в 1960-ті роки минулого століття. Саме у цей час в Німеччині розпочались судові процеси над наглядачами концтаборів і польська влада побоювалась міжнародного резонансу у разі, якби німецькі суди виносили ухвали про вивчення місця злочину.

Першим свідченням про післявоєнні події у Треблінці ми завдячуємо Міхалові Калембасякові та Каролю Оґродовчику, які на місце концтабору потрапили 13 вересня 1945 року і, серед іншого, написали таке:

"Прибувши на місце, ми переконались, що воно повністю перекопано місцевими мешканцями. Причому так, що місцями зяяли  ями до 10 метрів завглибшки, у деяких з них виднілися рештки людських костей, гомілкові кістки, щелепи тощо.

...Зараз Треблінка має вигляд великого де-не-де залісненого поля.  Дерев'яні бараки  або спалені місцевими людьми, або розтягнені на дрова. Залишились лише людські рештки. Про те, що тут було вбито багато людей, свідчать розкопані ями глибиною в десять метрів, ущерть заповнені людськими кістками.

Під кожним деревом були ями, викопані шукачами золота та діамантів. Трупний запах викликав у нас блювоту та сильне роздратування у горлі.

Здійснюючи обхід території, ми побачили людей, які копали ями та розкопували землю. На наше запитання "Що ви тут робите?" вони не відповіли. На віддалі десь 300 метрів від цього місця, де колись стояв крематорій, ми побачили групу людей, які лопатами копали землю. Побачивши нас, вони почали втікати...

Дуже дивно, що  місце, освячене мученицькою смертю мільйонів невинних людей, досі не захищене від пограбувань та жадоби місцевих селюків...

Для того, щоб перекопати територію площею приблизно в 2 квадратних кілометри, там повинні були працювати тисячі людей, адже кількість розкопаних ям була колосальною...

Пригадую, що на місці, де була Треблінка та в її околицях, панують дивні стосунки між людьми. А саме: особи, які збагатились золотом, викопаним із могил, займаються також грабежами, здійснюючи нічні напади на сусідів.

Нас страшенно налякав випадок, коли в одній з хат, що стояла неподалік від тої, де ми ночували, невідомі розпікали жінку на вогні, вимагаючи від неї показати заховані золото та коштовності".

Подібні спогади після візиту до Треблінки у листопаді 1945 року залишила також Речел Ауербах, представник Головної Комісії із Вивчення Німецьких Злочинів. Вона написала невелику книжку про свої враження, а розділ, присвячений діяльності "копачів" назвала так: "Польське Колорадо (очевидно, мало бути "Ельдорадо"), або золота лихоманка в Треблінці".

Інший свідок подій, Юзеф Керміш, який кілька разів відвідував табір, писав про місцевих мешканців, які "цілими юрбами розкопували піщаний грунт". Він також згадує "радянських мародерів", які на території табору підривали вибухівку, "бомби з летовища в Церанові", утворюючи "ями, значної величини... У тих ямах було багато людських останків, костей, а також незітлілих останків".

Ось що казав на свій захист Домінік Кухарек, копач із Треблінки, обвинувачений у валютних махінаціях (у Варшаві він продав діамант, знайдений у Треблінці, і скуповував золоті монети) - з його села ходили на розкопки "усі", а про те, що "пошук золота та коштовностей на території колишнього табору в Треблінці є забороненим, я не знав, бо з нами на пошуки ходили також і радянські солдати. Ті місця, де була надія знайти коштовності, навіть висаджувалися у повітря вибухівкою".

Свідки пригадують, що копачів було сотні. Тому територія розміром з футбольне поле нагадувала мурашник. Місцеві люди розкопували безперервно протягом десятиліть.

"Перші упорядкувальні та інвентаризаційні роботи тут було розпочато лише в 1958 році, - пише сучасна дослідниця Мартина Русіняк. - Спочатку було навіть так, що упорядкувальники разом із міліцією долучались до шукачів".

Подібна інформація надходила також із Белжця. Різниця була лише та, що розкопки на території табору смерті (як і в Треблінці, німці переорали землю, засіяли люпином і, для більшого камуфляжу, засадили молодняком) розпочались ще під час окупації.

Довідавшись про це, німці порозганяли місцевих і залишили цілодобового охоронця, який стежив, за тим, щоб сліди їх злочинної діяльності не були виявлені. Перед приходом Червоної Армії охоронець утік і місцеві люди відновили свої пошуки.

У протоколі огляду місцевості, складеному комісією, що відвідала Белжець 10 листопада 1945 року читаємо таке:

"Згідно з інформацією, наданою працівниками МО відділу Белжець, описані розкопки місця табору були здійснені місцевими мешканцями у пошуках золота та діамантів, залишених убитими євреями.

На місці розкопок лежать розкиданими людські кістки: черепи, хребці, ребра, щелепи, каучукові зубні протези, волосся, переважно жіноче, часто заплетене в коси; а також фрагменти перегнилих людських тіл, як от долоні рук, дитячі нижні кінцівки.

Окрім того, по усій території лежать гори попелу від спалених тіл та рештки спалених кісток. Із глибоко розкопаних ям поширюється сморід від зігнилих людських тіл. Усе це свідчить, що територія табору вздовж північної і східної межі становить єдину збірну могилу убитих в таборі людей".

Заступник коменданта відділку МО в Белжці Мєчислав Нєдужак дав такі свідчення слідчому судді через тиждень після візиту комісії: "Після втечі німців із Белжця місцева міліція намагалася перешкодити розкопкам на місці табору, але їх намагання були даремними, бо після того, як проганяється одна партія людей, за нею одразу прибуває друга".

Комісія дуже сумлінно виконувала своє завдання і окрім допитів кількох десятків свідків вивчила також місцевість. "Цвинтар табору смерті" розкопано в дев'яти місцях, добираючись до дна могил, у одному випадку до глибини 10 метрів.

"Під час дослідження усіх заглиблень, виявлено, що територія табірного цвинтаря була вже раніше розкопана", а також, що "ця місцевість є тотально перекопаною місцевими мешканцями, які шукали коштовності".

Як правило, копачі працювали самостійно, не афішуючи своїх знахідок, бо легко могли стати жертвою нападу з боку інших шукачів скарбів (згадаймо про те, як свідки Калембасяк та Оґродовчик описували "дивні стосунки" на околицях Треблінки).

Дуже часто чуємо про те, що у Белжці та Треблінці шукачі забирали із собою додому викопані ними черепи, щоб там, без свідків "їх спокійно оглянути".

Серед місцевих були і такі, що використовували навіть найману працю. Для прикладу, один так званий "банкір Белжця", власник місцевого цегельного заводу, мав бригаду "шамбонурків" ("шамбо" - вигрібна яма, "нурек" - ниряльник) - працівників, які розкопували табірний туалет.

Саме там знаходили багато коштовностей. Арештовані євреї у відчаї вдавались до останньої форми протесту, скидуючи до вигрібної ями свій скарб. Викидали, не зважаючи на наказ здати усі коштовності в т.зв. "депозит". Там же знаходимо утоплених - очевидно, єврейських дітей.

Про використання місцевими мешканцями попелу від спалених у Аушвіці тіл мільйонів євреїв, колишній працівник польського державного музею "Освєнцім-Бжезінка" пише на форумі в Інтернеті так:

"Процедура полягала в тому, що під покривом ночі мішки із попелом завантажувались на плавзасіб та промивались у водах річки Вісла - так, як це робилось під час золотої лихоманки на дикому Заході... Це не таємниця, що такі міста як Плави, Гарменже і половина Бжезінки побудовані за єврейське золото. Після війни ще довго щодня їхали цілі каравани возів із вантажем, часто навіть із віддалених сіл.

У щоденнику одного польського лісника із Підлісся, датованим 1946 роком, знаходимо спогад про факт стягнення "контрибуції" із людей, які перекопували гори попелу в Треблінці.  У такий спосіб залишки "єврейського золота", які не потрапили до скарбниці Третього рейху, через таких копачів поповнювали бюджет антикомуністичного підпілля.

Знищення єврейської власності було істотним елементом обігу коштів, частиною структури суспільно-економічного життя на тих землях, а отже, і суспільним фактом, а не аномальною поведінкою групки здеморалізованих індивідів...".

Джерело: TokFM

Переклад і анонс: Остап Козак

-------------------------

Варто процитувати уривок із вступного розділу відомого роману-документу Анатолія Кузнєцова "Бабин Яр":

"У струмку на дні яру був гарний крупнозернистий пісок, але зараз він був чомусь увесь усипаний білими камінцями.

Я нахилився й підняв один, щоб розглянути. Це був обгорілий шматочок кістки завбільшки з ніготь, з одного боку білий, з іншого - чорний. Струмок вимивав їх звідкілясь і відносив. З цього ми зробили висновок, що євреїв, росіян, українців і людей інших націй стріляли вище.

І так ми довго йшли по цих кісточках, доки не прийшли до самого початку яру, і струмок зник, він тут зароджувався з багатьох джерел, котрі пробивалися з-під піщаних пластів, звідси-то він і вимивав кістки.

Яр тут став вузьким, розгалужувався на кілька гілок, і в одному місці пісок став сірим. Раптом ми усвідомили, що йдемо людським попелом.

Поруч, розмитий дощами, обрушився шар піску, з-під нього виглядали гранітний тесаний виступ і шар вугілля. Товщина цього вугільного пласту була приблизно чверть метра.

На схилі паслися кози, а троє хлопчаків-пастушків, років по вісім, старанно довбали молотками вугілля і роздрібнювали його на гранітному виступі.

Ми підійшли. Вугілля було зернисте, бурого відтінку, так приблизно, як ніби паровозну золу змішати зі столярним клеєм.

- Що ви робите? - спитав я.

- А ось! - один із них дістав з кишені жменю чогось блискучого і брудного, підкинув на долоні.

Це були напівсплавлені золоті каблучки, сережки, зуби.

Вони видобували золото".

-------------------------------------

Резонанс довкола книги Яна Ґросса "Золоті жнива" коментує у своєму блозі Андрій ПОРТНОВ (Київ), кандидат історичних наук, редактор часопису "Україна модерна":

- Фактів розграбування поховань на території колишніх концтаборів не заперечує жоден серйозний польський історик чи журналіст. Сумніви викликає атрибуція використаної Ґроссом фотографії - з'явилися повідомлення, що співробітники музею в Треблінці не виключають, що фото могло зображати людей, зібраних для прибирання території колишнього табору.

Набагато більші сумніви викликає фактична відмова Ґросса від спроби проаналізувати і зрозуміти мотиви та логіку поведінки людей, що стали тоді мародерами. Як і в попередніх книжках, він уникає контекстуалізації описуваних подій і всю оповідь вибудовує навколо емоційного стану жертв.

Марцін Заремба у рецензії для "Ґазети Виборчої" (14 січня 2011 року) справедливо звертає увагу на важливість упущеної Ґроссом можливості вписати свою оповідь у контекст загальної бруталізації, викликаною війною, в поле досліджень селянської культури в Польщі; переконливо показує, що редукція мотивів мародерства до антисемітизму просто поверхова...

Головний редактор правоцентристської "Жечіпосполітій" Павло Лисицький шкодує з іншого приводу. А саме - що Ґросс весь час "узагальнює" і "нападає на поляків як таких", пропонуючи висновки, які фактично прочитуються таким чином, що "кожен поляк підозрілий вже через сам факт своєї національної приналежності" ("Жечпосполіта" від 5-6 лютого 2011 року).

З'явилася інформація про інтернет-ініціативи блокувати пошту краківського видавництва "Знак", яке готує до друку "Золоті жнива"... Не можна виключати, що справа може знову дійти і до прокуратури - у випадку з попередньою книжкою Ґросса вона була змушена розглядати можливості відкриття справи по звинуваченню в образі польського народу. Врешті-решт прокуратура порушувати таку справу відмовилася.

"Золоті жнива" ще не видана, але вже стала головною темою телевізійних ток-шоу і газетних дискусій. Причому, при уважному розгляді, "у колі третьому" дискусії навколо Ґросса мало що змінилося в порівнянні з його попередніми текстами. І в сенсі польських реакцій на них, і в сенсі демонстративного нереагування автора на практично всі висловлені критичні міркування.

Хоча недавно в ЗМІ з'явилася інформація, що в польській версії "Золотих жнив" Ґросс таки змінив цифру приблизної кількості убитих поляками за роки війни євреїв з "між 100 і 200 тисячами" на "кілька десятків тисяч".

Чергова книжка Ґросса готується в пресі у вже звичній атмосфері очікування і скандалу. Хоча польська дослідниця Барбара Енгелькінг, автор монографії про долі євреїв, які шукали порятунку в польській селі в 1942-1945 роках, зазначила, що за десять років, що минули з часу видання книги Ґросса "Сусіди", атмосфера в Польщі все ж змінилася і тепер дискусія проходить набагато спокійніше і серйозніше.

Тим не менш, десятки набагато більш зважених і серйозних історичних публікацій не викликають і сотої частки подібного суспільного резонансу.

Один із польських журналістів пояснює це тим, що "значимі історичні книги мають бути цікаві і для неспеціалістів". Інший згадує живий і провокаційний стиль Ґросса. Не позбавлено сенсу пам'ятати і про географічний фактор: у сприйнятті більшості поляків надзвичайно важливо, що Ґросс - автор американський.

Поки польська дискусія навколо важливих, складних і багатосторонніх польсько-єврейських відносин продовжує своє "третє коло", в Україні, Росії, Білорусі чи Молдові тема Голокосту та участі в ньому місцевого населення залишається значною мірою табуйованою і непропорційно слабко представленою на рівні ЗМІ або державної політики.