"У задзеркаллі 1910-1930-их років" - цікаво, страшно і соромно
Постаті Розстріляного відродження, Міхновський і Донцов, Сталін з Горькім, безсоромник Бабель і німфоманка Раїса Т. - інгрідієнти захопливого чтива.
Що читаємо? Понад 500-сторінковий том "У задзеркаллі 1910-1930-их років" (Київ, "Темпора", 2009), яку написав, вірніше - склав із окремих нарисів, поет, драматург і критик Ігор Бондар-Терещенко.
Книга написана за "харківським", або його ще називають "скрипниківським" правописом 1928 року. Багатьом це може не сподобатися, але автор зробив це навмисно, щоб наблизити дух і букву зазначеного часу. Тож, готуйтеся до слів "тривіяльний", "Гіпіюс", "лямпочка", "аритметика", "евфорія" тощо.
Чому зараз? А коли ще буде нагода по прочитанню всього однієї книжки стати справжнім гіперінтелектуалом? По тексту розкидано безліч блискучих цитат, якими можна прикрашати свою усну й письмову мову, вдаючи розумника, який всі ці перли відшукав у першоджерелах. От, скажімо, у поета, теоретика формалізму Віктора Шкловського - "Життя саме стало мистецтвом". А ось діамант від драматурга Миколи Куліша - "Бандити ми і отамани. І не прийде після нас нащадок прекрасний, і ляжемо ми трупом безславним і загородимо двері в Європу".
Що цікавого? Актуальними є слова про українську інтелігенцію, виголошені письменником Гнатом Хоткевичем ще 1915-го року. "Отже, головними недоліками... постають:
а) сварливість...
б) дріб'язковість...
в) грошоробство..., а також тяжіння до теплих містечок...
г) відсутність гарячої любови до свого рідного, чого не подибуємо в інших слов'янських націях, наприклад у чехів, поляків тощо...
д) найбільша схильність «псуватися» за наявності влади над іншими - схильність, що притаманна всій Нації, як народу, так і верхам його".
Неочікувано суголосним часові, з огляду на нинішній українсько-російський медіа дискурс, виглядає і фрагмент доповіді полтавського губернатора фон Багговута міністрові внутрішніх справ Російської імперії від 4 лютого 1914 року:
1. Призначати на посади вчителів, за можливості, лише великоросів.
2. На посаду інспекторів та директорів народних училищ призначати виключно великоросів.
3. Будь-якого вчителя, що проявляє схильність до українства, негайно звільняти.
4. Скласти правдиву історію малоросійського народу, в якій розтлумачувати, що "україна" -- це "окраїна" держави за давніх часів.
5. Запровадити обов'язкові екскурсії учнів усіх навчальних закладів до Москви, Нижнього Новгорода та інших історичних місць, але тільки не до Києва.
...7. Звернути пильну увагу на сільське духовенство та його політичні переконання; благочинних призначати з особливою ретельністю, на голову єпархій ставити виключно великоросів, причому затятих та енергійних; утискати тих священників, які заражені українофільством...
...9. Необхідно субсидувати деякі газети в Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі та ін. з метою боротьби проти українців; у газетах вказувати на тотожність великоросів з українцями і пояснювати, що малоросійська мова виникла шляхом полонізації російської... і що ніколи українського народу не було...
10. Усіма засобами викорінювати вживання назви "Україна" та "український".
11. Намагатися, щоб євреї не пристали до українського руху...
Автор не раз повертається до висновку Дмитра Донцова, що під час революції українська аристократія була знищена, натомість інтелігенція стала слугою влади партії більшовиків, безправним прошарком, наймитами, "безформною, липкою, непевною, слизькою масою вічних хахлів".
Канонічні фігури з підручників, волею пана критика, постають не бронзовими дошками на харківському будинку "Слово" чи на відомій багатьом "братській могилі" письменницько-спілчанського будинку на вулиці Богдана Хмельницького, а нормальними, чи геть ненормальними, але людьми: Кость Буревій та Семенко, який "палив свій Кобзар", Родченко та Єрмілов, Теліга та Маланюк, Христя Алчевська та її мама Христина Данилівна.
Іноді Бондар-Терещенко збивається на чисту "аритметику" з політологією а-ля вікіпедія: "...в лавах більшовиків до 1917 р. перебувало 273 українці, а липнем 1918-го року з 4364 членів більшовицької партії, які працювали на території України, лише 130 називали себе українцями, і ядро КП(б)У становили росіяни і жиди". Але ж і це цікаво.
Описуються способи, в які Кремль зміг "купити" знаменитих західних письменників - Ліона Фейхтвангера, Генріха Манна, Луї Арагона, Бернарда Шоу (Шов - "скрипниківкою"), Ромен Ролана, Теодора Драйзера. Їм, скажімо, виплачували чималі гонорари, надавали унікальні можливості їсти-пити-подорожувати Країною Рад. Виплати гонорарів і навіть кишенькових грошей відбувалися готівкою. Причому не тільки за вже перекладені тексти, але й за "майбутні творчі надбання". Декому щастило задушевно почаювати зі Сталіним. Відтак кількість панегіриків вождю в світовій пресі зростала - кремлівський вусань знав справжню ціну піару.
Навіть після смерті "кращих друзів радянського народу" не забували. Приміром, вдові одного з провідних сталінських апологетів Анрі Барбюса - рішенням Політбюро - виділили 100 тисяч франків. Секретар письменника (от вже ж нахаба!) тим не менше попросив Сталіна надіслати в Париж могильну плиту "з Уралу, а чи з іншої області СРСР, обтесати... якомога швидше". І це було виконано!
Оригінальний і доволі неочікуваний поворот теми Великого Терору 1930-их: феномен ґрунтується на масовому стукацтві, яке коренями сягає... "абсурдного, злого і скупченого побуту" комунальних квартир - "адже більшість тогочасних доносів на сусідів і навіть родичів пояснювалася далеко не поголовною пильністю, а скромним бажанням поліпшити свої житлові умови за рахунок новоявлених "ворогів народу".
Ну, а прикінцевий розділ "Інтимна топографія Радянської України" є доволі цинічною десакралізацією радянського сексуального святенництва. Там, скажімо, розказано кумедну історію про Ісаака Бабеля, який платив по рублю студентці, майбутній своїй дружині, за те, що вона дозволяла читати йому листи від своїх приятелів. Ще - історія поетки Раїси Т., яку через крайню німфоманію довелося спровадити до лікарів, але "щоразу візит закінчувався тим, що світила науки теж ставали її коханцями"... Коротше кажучи, соромно й цікаво.
Фраза. Правда, не авторська, а з Анатолія Марієнгофа, але хто цього поета-імажиніста з покоління web 2.0 читав? "Я готовий битися з пролетаріятом на одній барикаді, але вечеряти волів би в різних ресторанах".
Джерело: портал tsn.ua
