Пам'ять про Катинь: "Може, там шльондри лежать?" Погляд із Кембриджа

Що читаємо? Книжку Александра Еткінда, Рорі Фінніна та інш. "Пам'ятаючи Катинь" ("Remembering Katyn" Polity Press, Cambridge 2012). У Кембриджі проаналізували, як пам'ятають цю історію в Польщі, Україні, Білорусі, Росії та країнах Балтії.

"Ми не знаємо, хто лежить у цих катинських могилах! Може, там усі смоленські шльондри, чи крадії, грабіжники, шахраї? Тобто, якщо вони розстріляли їх – то, може, в них була причина їх розстріляти?!" – згадував архітектор Міхаїл Хазанов протести місцевого населення.

Коли почалося будівництво меморіалу радянським жертвам НКВД у Катині, місцеве населення вчинило потужний спротив. Вони не хотіли пам'ятати, що відбувалося в Катині з їхніми співвітчизниками.

Меморіал у Катині. Фото Олесандра Мухина

У кількох кілометрах біля Смоленська, в Катинському лісі лежать 4 500 поляків, розстріляних НКВД у 1940 році. 8 польських – це лише 1,5% від загальної кількості могил. У катинській "долині смерті" знайшли іще 427 масових поховань. Там – радянські громадяни, яких убили інші радянські громадяни. Ніхто не знає точно, скільки там поховано. За деякими даними – 8 000 радянських жертв сталінських репресій. І, здається, місцеві не так уже й хотіли дізнатися, скільки їх там точно і хто вони є: "Може, там шльондри лежать?"

21 березня 1980 року на головній площі Кракова вчинив акт самоспалення ветеран Армії Крайової Валенти Бадиляк. Серед обгорілих решток потім знайшли металеву дощечку з написом "Через Катинь".

Валенти Бадиляк. Краків, березень 1980 року

Катинь. Одна історія. Два різних способи пам'ятати.

Польська влада пояснила вчинок Бадиляка психічною хворобою. Проте місце його самоспалення перетворилося на місце паломництва, де покладали квіти, запалювали свічки, молилися та співали релігійні гімни.

Наступного року, наприкінці липня 1981-го, коли в Польщі ще вирував карнавал "Солідарності", на Повонжках, у військовій частині найповажнішого варшавського цвинтаря, скульптор Стефан Меляк і 37 громадських активістів установили чотиритонний хрест із написом "Катинь 1940".

Про польські дискусії навколо історичної пам'яті читайте у ессе професора Анджея Шпоцінського "Війна за пам'ять: Вестерплятте, Монте-Казіно, Варшавське повстання і Катинь"

За комуністичних часів оце "1940" було злочином: офіційна версія передбачала іншу дату – 1941, а отже – інших винуватців: не комуністів, а нацистів.
Потім комуністична влада ПНР розпочала на цьому цвинтарі "війну хрестів" – замість крамольного там повстав хрест із політкоректним "1941". Проте згодом маніфестанти причепили до монумента табличку "Катинь – радянський злочин". Суспільство і держава розв'язали війну за пам'ять.

Книжка, яка вийшла у Кембриджі, оповідає, як функціонує колективна пам'ять про Катинь у країнах, що мали стосунок до цієї трагедії: в Польщі, Україні, Білорусі, країнах Балтії та, звісно, Росії.

Кадр із фільму Анджея Вайди "Катинь"

Неможливо порівнювати кількість радянських і польських жертв сталінського режиму. За рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року в Києві, Харкові, Смоленську, Калініні, Мінську та інших містах СРСР мали розстріляти 25 421 польських військовополонених та цивільних громадян – "заклятих ворогів радянської влади". Радянський рахунок канібаліссімуса – мільйони життів. СРСР – одна велика Катинь. Неможливо підрахувати кількість безіменних могил по всій території колишньої радянської імперії.

Автори згадують слова Влодзімєжа Одоєвського: "Можливо, людська пам'ять – це один із проявів існування Бога. Можливо, це і є Бог". Що тоді є безпам'ять?

У цьому контексті Катинь – це лакмус, тест, проба на людяність. Чому так сталося, що в Польщі ця пам'ять про жертви сталінізму жива? Чому нащадки мільйонів радянських жертв НКВД в Росії зреклися пам'яті своїх братів, батьків, дідів? Де між цими полюсами – пам'яті й безпам'ятства – Україна?

***

У Польщі пам'ять про Катинь – то пам'ять без свідків: не було кому пам'ятати.

Ті 395 відібраних НКВД військовополонених поляків, яким із різних міркувань було подаровано життя, нічого не могли знати навіть про причини власного порятунку, не могли вони й свідчити про розстріли в Катині, Харкові й Калініні.

Близька 20 щоденників знайшли серед тіл убитих поляків у катинських могилах навесні 1943 року. Обриваючись навесні 1940 року, часто в моменти, що безпосередньо передували страті, катинські щоденники оповідали про Катинь своїми порожніми, незаповненими сторінками. Але порожні сторінки – теж не найліпший свідок.

50 років у Польщі не можна було говорити правду про Катинь. 50 років тривало те, що до польської історії увійшло як "Катинська брехня".
Попри все це, правда про Катинь не зникла з польської колективної пам'яті. Вона живилася родинною пам'яттю. Але не тільки.

Польська еміграція в Лондоні й Парижі опублікувала "Катинь" Юзефа Мацкєвіча, його ж "Катинь у світлі документів" із передмовою генерала Владислава Андерса, а також "Старобільські спогади" й "На нелюдській землі" Юзефа Чапського – тексти, які сформували пам'ять про Катинь на Заході.

Потім, на початку 1950-х, Конгрес Сполучених Штатів формує комісію із розслідування обставин Катинського злочину, яка виносить вердикт: СРСР – винний! Свої висновки комісія публікує окремою книжкою.

22 квітня 1956 року під час візиту радянського лідера Нікіти Хрущова в Лондоні відбулася двадцятитисячна маніфестація поляків.

Згодом, у 1970-ті, вийдуть спогади "останнього свідка Катині" – професора Станіслава Свянєвіча, якого зняли з розстрільного етапу в останній момент, на станції Гнєздово: скрізь шпаринку у вагоні він бачив, як його побратимів "воронки" із забіленими вапном вікнами відвозять у невідомому керунку.

Ця сцена фільму "Катинь" відтворена за реляцією Станіслава Свянєвіча, останнього свідка Катині

Ці події за кордоном досить швидко ставали відомими в Польщі. Книжки, що виходили на Заході, контрабандою потрапляли в Польщу й поширювалися самвидавом.

Врешті-решт, прорив відбувся в роки, що слідували за "Солідарністю": комуністичній владі стало все складніше контролювати поширення правдивої інформації про Катинський злочин.

На початку 1990-х СРСР офіційно визнав свою відповідальність за знищення польських військовополонених. "Катинську брехню" було подолано.
Але в Польщі це породило нову проблему. 1994 року відомий дослідник Яцек Тшнадель висловив сподівання, що боротьба за те, щоби про Катинь дізналися, – в якій перемогли завдяки історичним дослідженням та мобілізації суспільства як у Польщі, так і за кордоном – перетвориться на боротьбу за те, щоби зрозуміти Катинь. Це було вдвічі складнішим завданням.

Матеріали "Особливої папки №1"

По-перше, надто часто розум відмовляється зрозуміти логіку ката.По-друге, нащадки жертв наражаються на небезпеку формування "комплексу жертви".

Дискусія навколо цих двох проблем знову загострилася у зв'язку з фільмом Анджея Вайди "Катинь", що вийшов на екрани у вересні 2007 року.

У частині відгуків цей фільм називали не інакше, як "тріумф правди". Оглядач Артур Ціхмінський піднесено зазначав: "Пам'ять, пам'ять та іще раз пам'ять про Катинь – ніколи не може загинути. Це нас визначає як поляків, ця пам'ять є невід'ємною рисою цієї нації".

Фрагмент офіційного плакату фільму "Катинь"

Натомість частина критиків зазначала, що цей фільм продовжує романтичну й водночас мартирологічну традицію польської історії, та добре надається, аби змальовувати поляків або героями, або жертвами, або й тим і тим водночас.

Єжи Шершуновіч у рецензії "Сумний фільм про те, як убивають" звинуватив Анджея Вайду в тому, що той паразитує на патріотичному почутті поляків, намагаючись шокувати аудиторію фонтанами крові у фінальних сценах: "Чи можуть дешеві прийоми, запозичені з тріллерів "другої свіжості" справді в найліпший спосіб показати трагедію Катині?"

Анджей Вайда у подробицях реконструював сцени страти

Де баланс між пам'яттю та безпам'ятством, між патріотизмом і формуванням комплексу жертви? У контексті цього питання комусь завжди буде забагато крові в кадрі і в історії, а комусь – замало.

Амбіції Вайди полягали в тому, щоб загоїти відкриту рану польської історії. В його уявленнях про це мистецтво є трохи від містики, трохи – від терапії.

З якою метою Вайда взявся дратувати натуралізмом аудиторію, він пояснив сам у інтерв'ю Єжи Жаковському: "Чи вірите ви, що треба викликати духів, щоб вони перестали нас лякати? – Вочевидь так. Але не для того, щоб жити виключно серед примар минулого – радше для того, щоб вони пішли туди, де є їхнє місце: тобто в минуле, до нашої загоєної, спокійної пам'яті, а нам дозволили жити собі далі. Щоб спокійно й у здоровий спосіб думати про минуле, людина має з тими примарами розрахуватися. Мусимо з ними поговорити, домовитися, з'ясувати все, що між ними й нами, живими, неясно. (...) Інакше не підуть, не дадуть нам спокою. Але не підуть, не відпустять нас, не перестануть лякати, допоки не матеріалізуються. Духи мусять стати перед нами й переповісти нам свою історію, перш ніж ув'язнимо їх усередині себе. А у фільмі матеріалізація відбувається найпереконливіше. Вони дивляться на нас з екрану, говорять до нас людськими голосами. Наші примари катуватимуть нас, допоки ми даватимемо їм цей шанс".

Утім, у драматичному завершенні фільму мертві матеріалізуються не для того, щоб говорити, а для того, щоб дати глядачеві можливість побачити. Ці картини мають заповнити порожнечу в пам'яті. Вайда пропонує глядачам роль свідків, яких ніколи не було.

***

Російська пам'ять про Катинь іще більш травматична, ніж польська.

Сер Александер Кадоган, британський дипломат, писав у таємному рапорті 18 червня 1943 року: "Я б волів відвернути погляд від цих сцен у Катині – через страх, який я відчув тут. Через отримані свідчення росіянам буде дуже складно втекти від презумпції винуватості. Це, звісно, народжує жахливі проблеми(...) переважно морального плану, але вони не нові. Скільки тисяч своїх власних громадян винищив радянський режим? І я не знаю, до чого голосніше кричить кров поляків: до Небес, чи до росіян".

Кадоган передбачив, що у випадку, коли буде встановлено винуватість росіян у Катинському злочині, це стане на заваді дружнім стосункам Польщі й Росії на багато поколінь уперед.

Кадоган не зміг передбачити, наскільки осмислення Катині стане болісним для самих росіян.

1944 рік – початок "Катинської брехні". Фільм про роботу комісії Бурденка, яка звинуватила нацистів у страті поляків під Смоленськом, крутили в усіх радянських кінотеатрах. Інших джерел про цю історію більшість радянських громадян тоді не мала. Як вони мали поставитися до цієї інформації?! Саме цей фільм сформував радянську пам'ять про Катинь.

1959 рік – Шелєпін у рукописному листі до Хрущова визнає, що розстріли в Катині відбувалися згідно рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року. Й радив знищити більшість документів у цій справі, оскільки вони небезпечні й здатні колись зруйнувати офіційну версію. Потім, у 1992 році, під час слідства Шелєпін підтвердив автентичність цього документа.

Врешті-решт настав 1990 рік: СРСР визнає факт убивства поляків радянськими спецорганами.

Про таємниці радянських архіві та Катинську справу читайте у матеріалі Вахтанга Кіпіані "Злочин без кари. "Катынь. Хроника необъявленной войны" 

Протягом усього часу з 1944 по 1990 рік покоління представників радянської влади не тільки знищували реальні докази радянської провини, але й вибудували повноцінну альтернативну історію. Історію, котрої насправді ніколи не було.

Багатьом росіянам було важко прийняти факт, що їхні батьки й діди не тільки (й не стільки) герої, а кати й військові злочинці. Отже в росіян – спадкоємців радянської історії – як і в поляків, теж було дві проблеми.

По-перше, прийняти той факт, що твій народ є не тільки жертвою, але й катом. По-друге, вибачитися.

Росіяни зробили це кілька разів. Після визнання радянської провини в Катинському злочині, яке зробив Горбачов у 1990 році, кожен із російських лідерів раз-по-раз просив вибачення в поляків: Єльцин у 1992-му, Путін – у 2002-му, Мєдвєдєв – у 2009-му. Врешті-решт після загибелі у Смоленську польського президентського літака з усіма, хто був на борту, провину радянського режиму було ще раз наголошено 2010 року й Державною Думою, й президентом, і прем'єр-міністром Росії.

Цей факт автору книжки видається особливо важливим: "Хоча є багато критиків позиції Росії щодо Катині, які заявляють, що Росія зробила недостатньо для вибачення перед поляками, ми хотіли б запитати: що змушує російських лідерів знову і знову визнавати провину, хоча завжди так суперечливо й не повною мірою?"

Проблема полягає у політичній ідентичності й політичній генеалогії мешканців Кремля. Щоразу російські лідери мусили пояснювати, що сталося в Катині, насамперед собі. Коли злочин видається позбавленим сенсу, дуже складно знайти вірогідне, прийнятне для власної свідомості пояснення. Пояснення Катині перетворюється на задачу, яка не має розв'язку. А водночас розв'язати її російським лідерам було необхідно.

Частково правдиві пояснення та частково щирі вибачення породжують необхідність знаходити нові пояснення і просити пробачення знову і знову.
Наступна проблема – російська полонофобія, яка накладалася на сприйняття Катинської трагедії.

Замість святкувати день більшовицької революції 7 листопада, Путін у 2005 році приймає рішення святкувати 4 листопада – день звільнення Москви від польських завойовників у 1612 році. Це тільки один із її виявів, який на перший погляд не має стосунку до катинської історії. Попри вибачення президентів і прем'єрів, ситуація навколо Катині живе у свій, часом малозрозумілий спосіб.

Голова Генеральної Військової прокуратури починає розслідування Катинської справи у 1990 році. Проте після розвалу СРСР прокурори приймають рішення розділити справу на три – відповідно до російської, української та білоруської територіальної юрисдикції, попри те, що рішення щодо всіх розстрілів приймали у Москві. Врешті-решт, справу закрили 2004 року, після 14 років розслідування. Із 183 томів, що зберігалися у справі, польській стороні передали тільки 67. Решта, як пояснила прокуратура, містять військову таємницю 1940 року! Такі факти не сприяли порозумінню між Польщею та Росією.

Про дослідження массових поховань жертв НКВД читайте у спогадах Ніни Лапчинської "Таємниця шостого кварталу"

Рідні загиблих у Катині звертаються до російських судів із клопотанням про їх реабілітацію. Усі 34 такі позови московські суди відхиляють із процесуальних причин. Звернення до Вищого та до Вищого військового судів було так само відхилено. Там пояснили: неможливо визначити жертв та хто є їхніми вбивцями, оскільки розстрільні документи було знищено. Катинські родини мусили позиватися до Європейського суду з прав людини у Страсбурзі. Це спричинило нову хвилю непорозумінь та образ.

Депутат Держдуми від КПРФ Віктор Ілюхін, який до своє смерті у 2011 році очолював комітет із питань безпеки, реагував на польські позови гостро: "Я завжди питав своїх польських опонентів: чого ви хочете? Здається, наші президенти вибачилися перед вами?! Але поляки знову і знову кажуть: ми хочемо правди. Якої правди? Правда тут ні до чого. Поляки готуються пред'явити фінансові претензії – тепер і зараз до Російської Федерації, не до СРСР".

Ілюхін очолив маленьку, але активну групу російських ревізіоністів. На відміну від Західної Європи, де в академічних середовищах трапляються ревізіоністи, які відкидають факт Голокосту, російські ревізіоністи Катинської справи – це переважно чиновники досить високого рівня. Щоправда, серед цих ревізіоністів є й кілька професійних істориків. Разом і поодинці вони видали кілька книжок, створили кілька інтернет-сайтів і фільм "Польський хрест Росії" (2010).

На відміну від ревізіоністів Голокосту, ревізіоністів Катині не засуджено світовим співтовариством. У 2009 році паризька Le Monde розкритикувала вайдівську "Катинь" у стилі сталінської пропаганди. Адам Міхнік, головний редактор Gazeta Wyborcza, тоді вибухнув гнівом на шпальтах свого видання, звинувачуючи французьких лівих у симпатіях до сталінізму, які проявилися в тій публікації як той скелет у шафі.

Ревізіоністи Катині продукують велику кількість аргументів, чому СРСР не міг бути винуватцем цього злочину, й пояснюють, що архівні документи було фальсифіковано. Один документ, мовляв, не містить дати у вихідному штампі. Інший було надруковано на друкарках двох різних типів, а отже до оригінальних сторінок було додано сфабриковані. Більшість документів – продовжують ревізіоністи – взагалі є лише копіями оригіналів.

Катинські ревізіоністи настільки ідеалізують бюрократичні процедури тих часів, що навіть уявити не можуть звичайного безладу, який являють документи, що супроводжували прийняття одного з найсумніших у всій історії ХХ століття рішень Сталіна та його підручних. Фальсифікацію документів ревізіоністи пояснюють діяльністю ворогів російської державності на початку 1990-х.

На думку авторів книжки, те, що намагаються вибудувати ревізіоністи Катинської справи, є хрестоматійним прикладом архівного фетишизму та віри в те, що правда про минуле ховається по архівах, і що того, чого немає в архівах – взагалі ніколи не існувало.

Ревізіоністи повсякчас стверджують, що польські розшуки радянських документів – частина грандіозної операції, яка має на меті накладання контрибуції. Ілюхін нарахував, що ця сума може скласти близько 100 мільярдів доларів. Це попри те, що катинські родини неодноразово заявляли: вони не мають наміру вимагати жодних фінансових компенсацій. Натомість книжки російських ревізіоністів незле продаються й приносять прибутки авторам і видавцям.

З іншого боку, російське товариство "Меморіал" робило неодноразові (але безрезультатні) спроби домогтися реабілітації катинських жертв. Утім, на відміну від катинських жертв, Вищий Суд у 2008 році реабілітував останнього російського царя Ніколая ІІ та його родину, розстріляну більшовиками у 1918 році.

Попре все це навесні 2010 року здавалося, що між Польщею та Росією нарешті почалося порозуміння. Прем'єр-міністри Росії та Польщі Володимир Путін і Дональд Туск приймають прагматичне рішення щодо довготривалих стосунків між двома країнами. Вони узгоджують спільну поїздку до Катинського меморіалу, обмін архівними матеріалами й тіснішу співпрацю між польськими та російськими істориками. 2 квітня 2010 року московський канал "Культура" транслював "Катинь" Анджея Вайди. 7 квітня Туск і Путін спільно відвідують меморіал у Катині. Вони прибувають туди за три дні до запланованого візиту президента Леха Качинського, власне для того, щоби той візит залишився в інформаційній тіні.

Але не так сталося, як гадалося. Лех Качинський загинув 10 квітня 2010 року, коли його літак розбився в тумані. Разом із ним загинуло багато польських державних і громадських діячів.

Наступного дня "Катинь" Анджея Вайди знову показують на російському телебаченні, але вже в прайм-таймі Першого – головного – каналу країни.
Була помітна переконаність російського керівництва в тому, що їх звинувачуватимуть у цій катастрофі, а тому слідство демонструвало незвичну прозорість.

Як у Польщі, так і в Росії газети й інтернет-сайти були переповнені конспірологічними теоріями й історичними аналогіями. Згідно однієї з публікацій, Лех Качинський повторив нещасну долю іншого польського лідера – генерала Владислава Сікорського, чий літак розбився у Гібралтарі влітку 1943 року, невдовзі після того як через Катинь СРСР розірвав дипломатичні стосунки із Польським урядом в еміграції.

Синергія трьох чинників – психологічного, економічного й пов'язаного з пам'яттю про минуле – призводять у 2010 році до потепління стосунків між офіційною Варшавою та Москвою. Автори книжки вважають, що на це вплинув іще один факт у стосунках у трикутнику Польща – Росія – Україна. Йдеться про охолодження стосунків між Україною та Польщею через нагородження Степана Бандери званням Героя України.

Протягом усього 2010 року стосунки між Польщею та Росією йшли по висхідній. У серпні Анджея Вайду було нагороджено російським орденом Дружби. У листопаді Держдума приймає декларацію, в якій наголошує, що Катинський розстріл відбувся за прямим наказом Сталіна. Втім, питання про реабілітацію жертв було озвучено так: "Сама історія реабілітувала катинських жертв". Комуністи голосували проти цієї декларації, а Віктор Ілюхін заявив, що сам Геббельс із могили надиктував її.

У лютому 2011 року президент Дмітрій Мєдвєдєв розширив Раду з питань розвитку громадянського суспільства та прав людини, яка у взаємодії з товариством "Меморіал" мала реалізувати незвично радикальну програму десталінізації. Якби цю програму було реалізовано, по всій Росії постали би просвітницькі центри, що мали розповідати про сталінські злочини. Також передбачалося, що закон заборонить державним службовцям заперечувати факт сталінських злочинів.

Саме тоді прозвучали слова Сергія Караганова, одного з членів цієї Ради: "Пропри те, що Росія повністю й безповоротно визнала Катинь, країна досі не знаходить сил визнати, що Росія – це одна велика Катинь, наповнена безіменними могилами мільйонів жертв радянського режиму". Здавалося, Росія опритомнила від безпам'ятства й почала змінюватися.

Перед російським суспільством знову повстала дилема: чи повністю засудити радянські злочини, чи й далі триматися за віру в непогрішимість Великого та Могутнього СРСР. Для тих у Росії, хто обрав другий варіант, це означало кружляння одним і тим самим історичним колом: адже якщо ти не можеш зректися своїх предків, які скоїли злочин, і якщо ти й далі хочеш мати їх у своїй родинній історії – ти маєш пояснювати собі та іншим їхні злочинні вчинки знову і знову. А значить – брехати – і іншим, і собі, продовжувати існування зла.

Осмислюючи цю проблему, Нікіта Міхалков під час телевізійної дискусії після показу на каналі "Культура" фільму "Катинь" емоційно зауважив: "Зло є безликим у цьому фільмі! Це просто Зло. Ця безликість засмучує мене. Бо я хочу знати, ЧОМУ вони це зробили. Я хочу знати, ХТО це зробив!"

Так постало питання осмислення Зла. У тій телевізійній дискусії прозвучала думка, мовляв, для поляків зло було зовнішнім – у поляків є виправдання (хоча б для себе), що це зробив хтось інший; а ось "як нам бути, коли це робили із нами НАШІ?! Оце проблема!"

Здається, в цьому питанні є відповідь, чому так багато росіян не приймає факту терору проти власного народу: простіше заперечити й забути, ніж зрозуміти це й пробачити.

Про польських офіцерів, розстріляних під Харковом, читайте у розслідуванні Олександра Зінченка

Потім, через рік (через два після Смоленської катастрофи, яка стала чинником примирення між двома народами) стосунки між Росією та Польщею знову загострилися: мова медіа знову наповнилася образами й ненавистю, а "знову президент" Путін згорнув мєдвєдєвську програму десталінізації. Утім, погіршення стосунків уже значно менше залежало від пам'яті про минуле – цього разу заважав брак довіри і взаєморозуміння навколо актуальних політичних та економічних питань.

Головне питання цієї книжки й сенс пам'яті про Катинь – це осмислення Зла. Відповіді на це питання немає ані в поляків, ані в росіян, ані в міжнародного колективу авторів із Кембриджу. Це можна спробувати зрозуміти: існування Зла виходить за межі раціональних дискусій. Людям на Землі лишається тільки пам'ятати. І згадувати питання Влодзімєжа Одоєвського: "Можливо, людська пам'ять – це один із проявів існування Бога? Можливо, це і є Бог?". У цих питаннях можна знайти відповідь і на друге, похідне питання – що тоді є безпам'ять?

Інші матеріали на цю тему читайте за тегом "Катинь".

Матеріал опублікований в рамках проекту "Спільне минуле", організованого сайтом "Історична правда" та Польським інститутом у Києві.