"Як козаки Кавказ воювали. Щоденник сотника Устима". УНСО в Грузії

Що читаємо? Мемуарно-документальне видання "Як козаки Кавказ воювали. Щоденник сотника Устима" (Київ, видавництво "Зелений пес", 2009). Автор - один із командирів УНА-УНСО Валерій Бобрович, який брав участь у військово-політичному конфлікті між Росією та Грузією на початку 1990-х років.

Що цікавого? "У цій книзі діють реальні герої, всі події записано з перших вуст, лунають реальні, а не бутафорські постріли, ллється справжня кров". Видання подібного типу прийнято читати з похибкою на фантазію та кругозір оповідача.

Сам автор чудово це усвідомлює. Коли один із бійців розповідав йому про втрати противника - "700 осіб", Бобрович іронізує, що до таких спогадів треба застосовувати коефіцієнт 0,1.

14 серпня 1992 р. грузинські війська взяли Сухумі. А вже наступного дня "люмпени та кримінальний набрід", попередньо навчені й озброєні армійськими інструкторами, вдерлися на територію Грузії з боку Росії.

Сепаратистський уряд Владіслава Ардзінби "обіцяв їм за участь у війні майно й будинки грузинського населення". Один із взятих у полон "козачків" дав свідчення, що насправді він кримінальник, якому пообіцяли "скостити" термін, а після війни - дати будинок у Сухумі.

Перші 11 українських добровольців з'явилися в Грузії в червні 1993 р., з них було сформовано гірничо-стрілецький підрозділ УНСО "Арго". Московське телебачення повідомило, що в Тбілісі "висадився полк, сформований з галицьких українців". Насправді, лише один був з Західної України.

Націоналісти на псевда "Обух" і "Цвях", батько та син, почали вчити українську мову вже в Грузії - "мабуть, метод вивчення державної мови ефективніший під мінометним обстрілом". Згодом прийшло поповнення - 26 стрільців і капелан отець Роман з УПЦ КП.

Майже 300 тисяч грузинських біженців й досі не можуть повернутись додому

Натомість на боці абхазьких сепаратистів воювали тисячі громадян РФ - батальйони Конфедерації гірських народів Кавказу, так званий "Славбат" (козаки та росіяни) і 286 бойовиків Шаміля Басаєва, які, власне, на думку автора, "переломили хід війни".

27 липня 1993 р. було досягнуто угоду про виведення з зони конфлікту важкої техніки. Грузини її виконали. Тоді абхази та росіяни перейшли у наступ, який завершився взяттям Сухумі, різаниною та розстрілами.

Тіла розстріляних оборонців Сухумі. Незважаючи на закони війни - розстріли полонених були звичною справою

За неповними даними, було вбито 5738 осіб, серед них - всі члени уряду Абхазії на чолі з головою Жиулі Шартава, мера міста, начальника поліції тощо. Понад 267 тисяч стали біженцями.

Стрільців з УНСО навчали діяти в незвичних умовах, "захоплювати дефіле - вузькі проходи в горах, в лісі, в болотах", а також "діяти автономно в глибокому тилу ворога, влаштовувати засідки, вести бої в містах".

Мінували лісові дороги з секретом: розтяжка з гранати Ф-1, потім - ще одна, за цим - звичайна протипіхотна міна... У Грузії українці пройшли короткострокові курси в американських інструкторів-"зелених беретів", але толку від цього навчання, на думку автора, було мало.

Перша морська баталія УНСО. Росіяни з катера обстрілювали узбережжя, а грузини не відповідали, бо офіційно дві країни не перебували в стані війни. Бобрович з друзями прийняли бій, затопивши катер і моторний човен, який прийшов на допомогу.

Наступного дня десант із 600 росіян висадився не в цьому місці, а в Очамчирі, прорвав оборону та доставив у блоковане місто Ткварчелі боєприпаси, медикаменти та батареї живлення.

Книга є корисною як практичний посібник для тих, хто готує себе до воєнної кар'єри. "Здатність відмовитися від непотрібної зброї відрізняє професіонала від аматора. Новобранець тягне на собі цілий арсенал, чим тільки ускладнює собі життя. Зайвий ствол, особливо в гірській війні - він і є зайвий".

Поради часто подаються в алегоричній формі - "У бою ви повинні бути непомітними та небезпечними, як граблі в траві".

Полковник Валерій Бобрович, він же - сотник "Устим"

Сотник "Устим" описує воєнні пригоди та друзів такими, якими вони були. Іноді - доволі кумедними. Стрілець "Шаміль" "боявся болю, боявся смерті, боявся до кольок у животі. Але найбільше боявся, що хтось про це дізнається. Щоб приховати свої емоції, він здатен був на будь-які героїчні вчинки".

Більшість українців мали мінімальний воєнний досвід, але були свідомі та дисципліновані. Грузинська ж армія не була готовою для серйозного спротиву російським окупантам. Менталітет такий: "Ми вже розуміємо, що окопи треба копати, але подолати себе несила".

Однієї ночі український вартовий підстрелив грузинського вояка, який відмовився назвати пароль і погрожував... надерти вуха. Комбат Вахтанг Кілаурідзе навіть засмутився, коли дізнався, що куля пройшла через плече по дотичній - "Шкода. Якби убив, могли б дисципліну підтягнути. А то лазять п'яні по ночах без діла".

"Арго" довелося забезпечувати таємний перехід міліцейського батальйону - "до двохсот багнетів" - на абхазький бік річки Гуміста. Але, коли ці "вояки" залишилися на самоті - розпалили багаття й повечеряли з горілкою, наприкінці ще й випадково всадили кулю в свого командира, який обходив пости. Гомоніли так, що через річку було чути їхню п'яну лайку.

Наступного дня, порушивши всі мислимі й немислимі правила, колоною увійшли до села, де майже всі, крім шести осіб, були знищені: "Протягом трьох ночей ми чули постріли, крики й бачили світло-сірі міліцейські мундири, що пливли Гумістою вниз".

На передову командування часто посилало 18-19-річних юнаків, яких не встигли навіть обмундирувати - "Після першого ж залпу вони, як зграя переляканих горобчиків, піднялися з окопів і кинулися тікати. На схилі гори... їх накрив другий залп... Разом із уламками каміння в небо полетіли скривавлені клапті піджачків, кашкетиків. У такі моменти проклинаєш дядьків із великими зірками, що сидять у тилу і посилають на смерть дітей".

Спілкування з союзниками йшло російською мовою, а між собою, звісно, українською. Грузини слухали та робили власні інтерпретації українських прислів'їв - "Не так страшен чёрт, как его малютка".

Під час одного з боїв хорунжий "Вашек" зі стрільцем захопили в полон двох поранених бійців з Ризького ОМОНу, які "залили за шкуру прибалтам багато сала". Залишити живими "найманців-карателів" доброволець не міг - "омоновці лежали мовчки. Це були люди, які нікого не щадили й добре розуміли, що марно просити пощади...".

В іншому місці, здобувши позиції абхазів, знайшли пораненого в ноги юного кулеметника. Він затулився руками і благав грузинського офіцера - "Не вбивай мене, брате!". На що той нахилився, підняв його на руки і з сумом сказав - "Потрібна була війна, щоб ти зрозумів, що ми брати"...

Росія де-факто окупувала Абхазію, визнавши її "незалежність"

Ройовий "Рута", розповідаючи про бої за село Шрома неподалік Сухумі, згадував як росіяни кричали зі своїх шанців - "Хохлы, в плен не сдавайтесь, мы с вас с живых шкуру драть будем!".

При відступі зі Шроми, загинув "Цвях", якого потім на вимогу його батька поховали в Сухумі в парку імені загиблої від рук авіатерористів стюардеси Наді Курченко, але окупанти викинули труну в море і розстріляли з гранатомету.

В цій першій унсовській смерті на Кавказі є певна містика - за пару днів до того хлопець зняв черевики з вбитого - хоча його попереджали, що це погана прикмета, а також відмовився цілувати хрест під час служби Божої, назвавшись "сатаністом".

Освячена патріархом УПЦ КП Володимиром (Романюком) ікона Божої Матері

В тому злощасному бою постраждали кілька українців. Їх відвезли до Тбілісі й поклали до лікарні. Шефство за пораненими взяло на себе "Об'єднання українок Грузії", яке тоді очолювала Леся Гонгадзе, мама відомого журналіста. Потім домовилися про продовження лікування в київському військовому шпиталі, але там відмовилися їх прийняти, посилаючись на заборону СБУ.

Українська спецслужба в ті роки була фактичним підрозділом ФСБ. Тоді ж, за її наполяганням, до кримінального кодексу ввели статтю 63-1, так звану "унсовську". Але ці хлопці не були найманцями - вони були комбатантами, бо їхні дії відповідали всім чотирьом вимогам Женевських конвенцій: мали відповідні та помітні звіддаля відзнаки та визначену форму одягу, відкрито носили зброю, застосовували норми та принципи права у період збройного конфлікту.

Сотнику "Устиму" довелося кілька місяців переховуватися в Беларусі, але його взяли, коли повернувся додому. Відсидів кілька місяців на Лук'янівці.

1997: бійці УНА-УНСО в Грузії

Вдруге українці вирушили на Кавказ у 97-му й перебували там до весни 2001-го. Надійшла пропозиція від грузинських друзів сформувати окрему бригаду "для проведення "лісових" робіт в Абхазії". Цього разу до мети дісталося близько сотні людей.

Обстановка була складною. Рейди на контрольовані абхазами та "миротворцями" території поєднувалися зі співжиттям з кримінальними кланами в Кодорській ущелині, які не визнавали центральну тбіліську владу.

"За чотири роки війни населення повністю розклалося та повернулося до первісних інстинктів, таких чарівних у літературних переказах". П'янство, розбій, стрілянина (це тривало до приходу до влади президента Михеіла Саакашвілі, якому швидко вдалося навести лад і в цьому куточку Грузії, але з серпня 2008-го там знову хазяйнують проросійські бандити).

У війні за територіальну цілісність Грузії загинули 5 українців - Роман Галазика, Олексій Довгий, Володимир Крутик, Віктор Нестерчук, Леонід Ткачук. Кілька десятків унсовців, зокрема й автор книги, є почесними громадянами Сакартвело, кавалерами одного з найвищих нагород держави - ордену Вахтанга Горгасалі.

Фраза. "У бою потрібен не безшабашний героїзм, що межує з істерією, а мужність, не безрозсудство, яке може поставити під загрозу життя твоїх товаришів, а відвага, не скажена лють, а здоровий мисливський азарт".

Джерело: tsn.ua