Жіноче питання в Донбасі та феномен Паші Ангеліної. 1920-30-ті рр.

У радянській історіографії багато було приділено уваги визначній особистості Паші Ангеліній [1, 2, 3, 4, 5] і нібито широко висвітлювалось "жіноче питання".

Однак у більшості своїй такі праці були або ідеологічно-агітаційного характеру [6,7], або суто статистичні без розгорнутого аналізу [8].

Що стосовно Донбасу, то значна кількість робіт, звичайно, присвячена Жовтневим подіям, наприклад, такий дослідник як М.Г. Гончаренко захистив з даної тематики й кандидатську, й докторську дисертації, а також опублікував самостійно та в співавторстві більше восьми  праць [9,10,11], але жіночому фактору в них місця не знайшлося.

Дана стаття є спробою об’єднати всі вище зазначені чинники, а саме: дослідити взаємозв’язок між ґендерними відносинами та географічним розташуванням регіону.

Звісно, що саме по собі місце проживання є лише однією з важливих складових, особливо це стосується Донбасу, який етнографічно слід вважати найбільш молодим українським регіоном і етнічна, соціальна та ґендерна специфіка його заселення відбилася суттєво й на "жіночому питанні".

Саме даний ракурс історичного дослідження є спробою підкреслити самобутність Донбасу, яка й до сьогодні для деяких інших регіонів нашої країни залишається - "м’яко кажучи" - неоднозначною та й іноді малозрозумілою.

Після 1861 року Донбас активно заселяється, а в наслідок того, що тут паралельно відбувається бурхливий розвиток важкої промисловості - все це обумовлює й ґендерний дисбаланс.

По-перше, традиційно на заробітки відходили чоловіки - причому як одружені, так і неодружені, а родини вже пізніше або перевозились, або створювались нові. По-друге, апріорі жінки не були затребувані на кам’яновугільних, металургійних та машинобудівних підприємствах.

Навіть за даними О.Коллонтай, яка була зацікавлена в кількісних показниках жіночого пролетаріату, в загальноімперському масштабі подає такі дані: гірська та металургійна галузь промисловості – 10800 жінок або 5% від загальної кількості робітників, оброблення металів – 9600 жінок або 2% [12. С.6].

На жаль, досить важко виділити фактичні дані суто по Донбасу, оскільки до 1917 року цей регіон входив до складу Харківської та Катеринославської губерній. Однак навіть такі показники свідчать (хоча за логікою подій для Донецького регіону скоріш за все були ще нижчими), що жінки досить слабо були задіяні на підприємствах регіону.

Шахтарками до 9 березня 1915 року жіноцтво взагалі не могло бути за законодавством Російської імперії і лише Перша світова війна з її ґендерними наслідками призвела до змін.

Більше того, саме використання власниками шахт наприкінці 1916 року 12,8 тис. жінок дослідник М.Г.Гончаренко вважав одним із негативних факторів поряд із застосуванням на шахтах 18,7 тис. підлітків і малолітків та великої кількості робітників із Персії та Китаю, завдяки яким "шахтовласники вирішили замінити працю революційно налаштованих робітників більш дешевою та зовсім неорганізованою…" [9. С.8-10].

У той же час "число робітників на рудниках Донбасу в грудні 1916 року зросло до 291,4 тис. чоловік проти 168 тис в 1913 році" [9. С.7], а в тому ж 1913 році нараховувалось 1200 шахт [11. С.13].

Тобто в середньому на кожній шахті до війни працювало по 140 чоловіків-робітників, а після відміни заборони праці жінок у 1916 році останніх в середньому числилося по 10 робітниць, або жіноцтво складало 4,4% від загальної чисельності працюючих [Підраховано В.М.].

Проте радянський статистичний збірник за 1937 рік вказує, що в кам’яновугільній промисловості Російської імперії у 1913 році працювало 1,1%  жінок [8. С. 61]. Зрозуміло, що це показник по всій країні, а не по Донбасу, однак він вказує на те, що робітниці були вже присутні в цій галузі та у відповідності із законодавчою забороною, певно, виконували допоміжну роботу, не займаючись безпосередньо шахтарською працею. 

У 1920-30-ті роки в Радянському Союзі робітниці в кам’яновугільній промисловості складали від 2,5% (у 1928 році) до 3,8% (у 1932-36 роках) [8. С. 61].

Плакат УСРР часів індустріалізації 1930-х років

Навіть на сучасному етапі існування деяких населених пунктів даного напряму залежить від  дієздатності шахти, а на той момент нерідко її відкриття ставало єдиною причиною для заснування поселення в цій місцевості.

Таким чином, саме в таких населених пунктах робітниці були, за великим рахунком, абсолютно не затребувані, тому й про значну кількість більш-менш сконцентрованих економічно самостійних жінок не може бути й мови. Що в свою чергу унеможливлює створення умов для зростання економічної, громадської і, врешті-решт, навіть політичної жіночої активності.

Тому шукати якісь прояви саме феміністичної діяльності просто не має сенсу, оскільки сучасні центри Донбасу – Донецьк та Луганськ на той момент були периферійними містами, і якщо перше більш торгівельно-ремісничим, то останнє можна вважати домінуюче пролетарським із маскулінним характером праці.

Харків із його доволі унікальною специфікою сприяння жіночому рівноправ’ю [14. С. 20-26] знаходився досить на значній відстані й найдальшим містом від нього у орбіті першої хвилі фемінізму, з якого були присутні делегатки на Першому Загальноросійському жіночому з’їзді у 1908 році в Санкт-Петербурзі було м. Ізюм, тобто цілком традиційний осередок Слобідської України, колишнє полкове місто.

Певні зміни у ґендерному розподілі праці в Донбасі, безумовно, розпочалися із встановленням саме Радянської влади, проте стосовно Донбасу – це скоріше було легке відлуння бурхливого встановлення жіночого рівноправ’я в Москві, Петрограді та Харкові (тобто в містах, де свого часу був розгорнутий значний жіночий рух).

Службова ніша в кам’яновугільній промисловості стала єдиною, яку  за радянських часів почало доволі активно займати жіноцтво: на 1 січня 1933 року всього в СРСР  жінок-службовців у цій галузі працювало 5136 осіб або 15,5% і хоча на 1 липня 1936 року їх було лише 2722 осіб, проте у відсотковому значенні вони складали вже 20% [8. С.64].

Безумовно, такий порядок цифр не вказує на суттєве затребування жінок навіть у загальнодержавному масштабі, проте він вказує на певні ґендерні зрушення саме в цій галузі, яка, знову ж таки нагадуємо, для деяких місцевостей Донбасу була чи не єдиною для працевлаштування та професійної самореалізації.

Головною характерною відмінністю радянських часів було шалене омолодження службового складу підприємств: у 1936 році жінки-службовці до 23 років складали 48% [8. С.64].  Причому виходячи зі специфіки вікових пріоритетів політики радянської влади із самого моменту її встановлення [13. С.64-70], можна цілком впевнено стверджувати, що решті жінок-службовців було не набагато більше років. 

До другої половини 30-х років ХХ століття в кам’яновугільній промисловості Донбасу жінки складали вже 23,4%, займаючи різноманітні посади. Проте значною активністю в межах своїх колективів не відрізнялись: серед виборного профактиву в низових профорганізаціях лише 7,7% жінок були члекенями ФЗМК, 6% членкенями цехкомів та цехпрофорганізацій і 7,4% групових організаторів.

Саме в цій галузі був найменший відсоток звільнених членкень ФЗМК – 1,2%, менш презентабельна ситуація була тільки в чорній металургії Півдня СРСР – 0%, не дивлячись на те, що жіноцтва в цій сфері було навіть трохи більше –  25,2% [8.С.158 ].

Зрозуміло, що промисловість Донбасу - не лише виключно важка. В тому ж Луганську були й текстильна, швейна, макаронна фабрики [15. С.84], проте: по-перше, не всі з них суто жіночі підприємства, а, по-друге, ці галузі не були пріоритетними для самої Радянської влади.

Приміром, навіть відкриваючи радянську енциклопедію на містах Донецьк та Ворошиловград, тільки наприкінці довгого переліку головних галузей виробництва можна побачити харчову та легку промисловість [16. С. 407, 247]. 

Якщо аналізувати, робітницями яких підприємств були делегатки різноманітних з’їздів і пленумів, то картина вимальовується досить чітка на прикладі того ж Луганську.

На І Всесоюзному з’їзді Рад, що відбувся 30 грудня 1922, від Луганського повіту була робітниця патронного заводу Т.Ф.Макагон, на ХІV Надзвичайному Всеукраїнському з’їзді Рад (30 січня 1937 року) серед делегатів були стахановка паровозобудівного заводу Н.Апостолова, стахановка заводу ім.Артема (емальованих металевих виробів) А.К.Бондарева та вчителька школи Є.П.Літовченко (остання, звісно, представниця інтелігенції, але знову ж таки не легкої чи харчової промисловості) [15. С.80, 110]. 

Головні жіночі прізвища періоду 20-30-х років, що потрапили до історичного нарису "Ворошиловград" 1974 року видання перш за все це були: делегатка І Всесоюзного зльоту стахановців транспортного машинобудування у Ворошиловграді нарізчиця новокотельного цеху Є.Фесенко, делегатка від паровозобудівного заводу на Пленумі ЦК ВКП(б) з питань промисловості та транспорту в зв’язку зі стахановським рухом та ж сама Єлизавета Фесенко, але тепер вже як шліфувальниця  [15.С.106-107].

Проте, звісно, Донбас – це не лише важка промисловість і міста, хоча за рівнем урбанізації він був регіоном, що найбільш динамічно розвивався, але все ж таки існувала й значна кількість сільського населення. Однак місцева специфіка полягала в тому, що навколишні села не забезпечували сільськогосподарською продукцією донецький пролетаріат.

Вже в 1921 році В.І.Ленін вказував на необхідність створення власної сільськогосподарської бази для індустріального Донбасу. "Взагалі – як він зазначав – вкрай неправильно, що правління кам’яновугільної промисловості розглядає себе поза зв’язком із землеробством Донецької губернії" [18.С.14].

У часи НЕПу це питання особливо так не зрушило, суттєві зміни вже розпочалися після проголошення курсу на колективізацію. Особливо після листопадного пленуму ЦК ВКП(б) 1929 року, на якому питання степів Донбасу було виділено як спеціальну проблему, для вирішення якої за 2-3 роки треба було створити мережу МТС, щоб через 2-3 роки обробіток тракторами довести до 50% всієї посівної площі за умови абсолютної колективізації [18. С.18].

Таким чином, можна побачити, що головний упор у сільському господарстві Донбасу був зроблений на МТС. Крім того, "виконуючи указання ХVІ з’їзду партії про організації делегатських зібрань колгоспниць і побудування їх роботи таким чином, щоб "забезпечити вирощування колгоспних кадрів із жінок та їх висування", жінвідділи приклали багато зусиль для просування колективізації [7. С. 165].

Але не дивлячись на суттєве пожвавлення партійного інтересу до жіночого питання в другій половині 1920-х років, пов’язаного з проголошеним курсом на індустріалізацію та колективізацією, показники по Донбасу були занадто низькими в порівнянні із сусідніми регіонами.

Справа в тому, що в інших губерніях значний фундамент у своєрідній ґендерній рівності був закладений ще на початку радянської влади в межах використання дореволюційної феміністичної хвилі, коли радянський уряд мусив щось їй протиставити та підмінити своїми організаціями.

Саме тому, що перша хвиля фемінізму не торкнулася Донбасу ані до революційних подій, ані під час них, то у місцевого партійного керівництва із самого початку не було такої "проблеми", тому й діяти в руслі фемінізації різних сфер життя вони не вважали за потрібне, не зважаючи на директиви як загальноукраїнського, так і загальносоюзного масштабу, воно відверто їх ігнорувало. 

Приміром, навіть у передсвятковому звіті Сталінського окрвиконкому напередодні 8 Березня (ця дата в СРСР стала свого роду днем річних звітів щодо "жіночого питання") у 1930 році зазначено: "…робота серед жінок у нас поставлена не зовсім добре – це головним чином через недостатню увагу радянських та інших органів до роботи серед жінок" [19. Арк. 2.].

У той час, як жінорганізатори Харківщини та Полтавщини скаржилися на спротив місцевого партійного керівництва їхнім ініціативам і широкомасштабній діяльності, на Донбасі жінорганізаторки не могли зібрати потрібну кількість жінок для відправлення на Всеукраїнські курси. Замість потрібних 7-ми відправлялось дві або три, а з місцевості Янісоль замість жінок взагалі відправили двох чоловіків [19. Арк. 2.]  – більш недбалого ставлення годі й шукати.

І це у 1930 році, коли жінвідділи в СРСР, що існували з 1918 року, в 1929 році були вже реорганізовані, оскільки вважалось, що "жіноче питання" вже влилося в моноліт партійної структури.

Дійсно, досліджуючи партійні архіви, доволі часто можна спостерігати дублювання багатьох заходів між "загальним" і "жіночим" відділами. Проте в Донецькому регіоні ситуація була іншою. Наприклад, в описі фонду Артемівського окружного комітету КП(б)У за 1923-1930 роки у розділах "жінвідділ" можна знайти в основному загальнодержавні циркулярні листи щодо роботи серед жінок і жодних протоколів засідань широких і вузьких колегій та ін. Також тут не можна помітити жодного дублювання наказів або звітів у переліку "Справ" інших відділів [20].

Все це означає, що решта відділів партійних осередків навіть не намагалась імітувати хоча б на папері якусь діяльність щодо жінок, хоча важко уявити, що решті відділів зовсім не було діла до половини населення тому ж "агітаційно-пропагандистському".

Усе це свідчить про те, що реальної роботи серед жінок на місцях не велось, а певна віддаленість від столиці України і стратегічна індустріальна важливість Донбасу допомагала уникнути суворих стягнень із Центру.

Не дивлячись на те, що жінвідділи припинили свою діяльність у 1929 році, але така посада як жінорганізатор залишилась. У 1930 році дану посаду займала Паша Ангеліна у селі Бешево Старо-Бешівського району, мати її також працювала серед жінок [2. С.16.].

Паша Ангеліна. Фото: bulvar.com.ua

Не дивлячись на вище згадувану специфіку роботи серед жінок у Донбасі, найімовірніше, П.М.Ангеліна мала змогу ознайомитись з головними постулатами колишніх жінвідділів завдяки агітаційній літературі та спілкуванням із іншими жінорганізаторами.

Безумовно, майбутня видатна та найвідоміша трактористка СРСР у свої 17 років уже знала про суттєві здобутки "радянського фемінізму" в інших регіонах: про періодичні сплески "висувань" жінок на керівні посади, про певне квотування присутності жінок у всіляких заходах та представницьких органах влади. А ще краще вона відчувала реальну ситуацію з жіночим рівноправ’ям у себе в районі.

Окрім суто донецької ґендерної специфіки, П.М.Ангеліній довелось зіткнутись ще з іншою, оскільки вона гречанка за національністю й проживала в районі компактного проживання грецької меншини.

Як вона пізніше згадувала: "До недавнього часу на польові роботи в наших селах виходили тільки чоловіки, жінки працювали по господарству дома. Вважалося за ганьбу, щоб чоловіки їли "жіночий хліб". За старими звичаями жінки не мали права дивитися в обличчя чужому чоловікові." [2. С.17.].

Цілком впевнено можна стверджувати, що активна життєва позиція, конструктивні амбіційність та кар’єризм були притаманними родині Ангеліних, а також найважливішою загально родинною якістю було відчуття часу, кон’юнктури політичної.

Як зазначала сама Парасковія Микитівна: "В 1927 році батько з братами організували в селі СОЗ. Вступило до нього 13 селян-бідняків." [2. С. 14.].

Біографія та послужний список усіх членів родини був без перебільшення ідеальним. Сім’я Ангеліних була бідняцькою. І це в районі, де достатньо було більш-менш забезпечених людей і пізніше більшість  трактористок, які були в бригаді Паші Ангеліної - а деякі потім очолювали власні жіночі бригади - відносились до середняцького соціального стану на селі [21. Арк.106-123].

На момент перших всесоюзних досягнень Ангеліна розповідала про своїх родичів: "Мій старший брат Микола працює агрономом у нас, у Бешево; Василь – командир Червоної армії, служить в Особливій Червонопрапорній Далекосхідній армії; Іван – парторг колгоспу в Петро-Мар’їнському районі в Донбасі; сестра – Харитина – колгоспниця-активістка; брат Костянтин – боєць Чорноморського Червоного флоту; я – бригадир тракторної бригади і, нарешті, дві молодші сестрички Льоля і Надя – школярки, комсомолки, працюють серед піонерів." [2. С.13].

Коли Паша була ще дитиною, два старших брати у 1920 році були серед перших п’яти комсомольців району, причому Василь був обраний одразу секретарем комсомольського осередку.

Тобто в такій родині навіть дівчина-гречанка повинна була бути благонадійною та активною, а якщо в характері були закладені прагнення бути першою та й відомою, як у Паші, то село відкривало не так вже й багато шляхів. А індустріальний Донбас - ще й менше, оскільки всі раніше зазначені відомі луганчанки стали делегатками в першу чергу по так званій "жіночій квоті", а потім вже як стахановки.

Паша Ангеліна (друга ліворуч) поруч із іншими передовиками народного господарства. 1936 рік. Фото: РІА Новості, вікі

Що таке кам’яновугільна промисловість, юна Паша знала також не з чуток, оскільки за часів НЕПу родина Ангеліних, рятуючись від злиднів, переїхала на одну з копалень, де всі члени сім’ї працювали, і навряд чи там дівчина побачила для себе якісь перспективи. Жінорганізаторці Ангеліній для самореалізації треба було шукати свій шлях.

У багатьох монографіях помилково зазначається, що Паша Ангеліна була першою жінкою-трактористкою, а найчастіше, першим бригадиром жіночої бригади [18. С. 47].

Проте П.Ангеліна очолила на весні 1933 року жіночу бригаду, і вона була першою, але тільки в Донбасі, бо інша, але менш відома алтайська трактористка В.Бахолдіна в 1932 році очолила жіночу бригаду в Таловській МТС Змеїногорського району Алтайського краю. Та й узагалі Варвара Бахолдіна в усьому трохи випереджала свою візаві: Ангеліна вступила на курси трактористів у 17 років у 1930 році –  Бахолдіна в 16 років у 1929 році [17. С.7].

Проте Ангеліна виявилась більш цілеспрямованою, прагматичною, а головне вона постійно генерувала нові ідеї, їй не цікаво було просто почивати на лаврах, їй цікаво було їх постійно обновлювати і невдовзі вона стала прикладом для тієї ж В.Бахолдіної [17. С.24].

Безумовно, що в грецькому середовищі в якому знаходилась П.Ангеліна лише її власної ініціативи, особливо на самому початку було занадто мало, але збіг обставин склався на її користь. На січневому пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) 1933 року було прийнято рішення про створення політичних відділів МТС та радгоспів і Донецький обком у якості секретарів і парторганізаторів відправив 1613 комуністів, серед яких був і І.М. Куров. 

Як згадувала П.Ангеліна: "А тут на тобі – товариш Куров пропонує керувати всією тракторною бригадою. Я знала, що жіночих бригад в Донбасі немає. І це мені особливо було до вподоби." [2. С.19].

Очевидно, керівник політвідділу, по-перше, був далекий від грецьких забобонів, по-друге, як людина із міського партійного осередку в нього більш на слуху були заклики про активізацію роботи серед жінок, а по-третє, Старо-Бешевський район щодо проведення колективізації став передовим ще в грудні 1929 року, тому в 1933 році, щоб гідно тримати "пальму першості", треба було якось яскраво й неординарно про себе заявити.

Цілком можливо, що він знав про алтайську бригаду В.Бахолдіної або інші, які певно могли вже тоді існувати, але для Донбасу це було новаторство і саме йому довелось залагоджувати конфлікт, про який згадувала потім П.Ангеліна.

"За нарядом МТС їдемо в колгосп, де головує Афенкін. Тут і виявилось, що Афенкін належить до тих людей, які вважають, що чоловіки не повинні їсти "жіночий хліб". Він категорично відмовився навіть говорити з нами, а поїхав до товариша Курова з проханням звільнити його колгосп від жіночої бригади." [2. С. 22.].

Саме тандем Курова та Ангеліної заклав міцний фундамент для майбутніх досягнень останньої.

Проте ось це ґендерне протистояння продовжувало непокоїти Пашу Ангеліну і принагідно вона акцентувала на цьому увагу, давалась узнаки феміністична суть її характеру, а з її публічних виступів видно, що свого часу вона досить вдумливо читала агітаційну літературу для жінорганізаторів.

Її промова на нараді передовиків урожайності по зерну, трактористів і машиністів молотарок з керівниками партії й уряду - найкращий тому приклад:

"Дивіться, скільки процентів становлять жінки, що тут сидять. Дуже мало. У нас жінки ще відстають. Ми ще їх не висуваємо. Ми не цілком виконали лозунгу товариша Сталіна, щоб жінок просувати на відповідальну роботу. Не має ще цього. А в нас у районі тепер учаться 70 дівчат, з яких ми організуємо ще 10 нових бригад, та 3 старих є." [2. С. 62].

Під час Другої світової жінки замінювали чоловіків, які пішли на фронт. Досвід Ангеліної знадобився

І головною її рисою було не те, що вона без вагань усе це озвучувала, хоча й такі вчинки для Донецького регіону були цілком революційними, а те що вона впроваджувала в життя свої ідеї ґендерного рівноправ’я. 

І, можливо, професія трактористки - не найкращий засіб для жіночої самореалізації, проте в тих умовах "кріпацького" колгоспного ладу й не найгірша, а матеріальне забезпечення - набагато краще. Саме тому на нову ініціативу Паші Ангеліної "100 тисяч подруг – на трактор!" у відповідь 200 тисяч дівчат освоїли професію тракториста, поповнили бойову армію сільських механізаторів [3. С.4].

Індустріальний Донбас зі своїм маскулінним характером праці для амбітних жінок, що прагнули самореалізації, відомості, матеріального достатку, кінець-кінцем майже не залишав вибору.

Прославитись у жіночій професії – це означало мати славу другого сорту, для справжньої слави потрібна була перемога над чоловіками в чоловічій професії і життя П.Ангеліної - найкращий тому доказ.

Дивіться також:

Екскурсія Донецьким краєзнавчим музеєм. ФОТО

Янкі гартували сталь. Радянську індустріалізацію здійснили капіталісти

Ворошиловград. Кольоровий альбом 1983 року. ФОТО

Як будем жити при комунізмі. Олександра Коллонтай про майбутнє

Галицькі феміністки 1930-х: нацистське "кухня-церква-діти" - не для нас

Час воїнів: Олександра Соколовська - отаман Маруся

Образ ідеальної домогосподарки в СРСР

Інші матеріали за темою "Ґендер"

Інші матеріали за темою "Донеччина"

ДЖЕРЕЛА:

1. Ангеліна П.М. Досвід роботи нашої тракторної бригади. – К. (Товариство
для поширення політичних та наукових знань Української РСР), 1951. – 31 с.
2. Ангеліна П.М. Моя бригада. – К.: "Молодий більшовик", 1936. – 70 с.
3.  Ангелінці. [Про життя і працю жінок-механізаторів Донецької та Луганської
областей – послідовниць П.Ангеліної]. Нариси. – Донецьк, "Донбас", 1966 –
98 с.
4. Ковальов П.І. Парасковія Микитівна Ангеліна – кандидат у депутати
Верховної ради СРСР. К. – Х. : Державне видавництво колгоспної і
радгоспної літератури УРСР. 1937. – 34 с.
5. Якименко Є. Паша Ангеліна. – К.: Державне видавництво
сільскогосподарської літератури Української РСР, 1959. -  59 с.
6. Любимова С.Т. Октябрьская революция и положение женщин в СССР: Изд-
во "Знание", - М., 1967. – 32 с. Шабурова М. Женщина большая сила:
Партиздат ЦК ВКП(б). – 1935. – 195 с. Национальный аспект решения
женского вопроса в СССР. Издательство "Фан" УзССР, Ташкент, 1978. –
208 с.
7. Бильшай В. Решение Женского вопроса в СССР / Изд. второе,
переработанное и дополненное: М.: Государственное издательство
политической литературы, 1959. – 263 с.
8. Женщина в СССР. Статистический сборник. Под ред. И.А.Краваля. Изд. 2,
испр. и доп. – М.,Ред.- изд. упр. ЦУНХУ Госплана СССР и В/О
"Сонезоргучет", тип. арт. "Сов. печатня в Лгр", 1937 – 190 с.
9. Гончаренко Н. Советы Донбасса в 1917 г. Март-декабрь. – Сталино:
Сталинское областное издательство, 1957 – 133 с.
10.  Гончаренко Н.Г. Подготовка социалистической революции и установление
советской власти в Донбассе (февраль 1917 г. – апрель 1918 г.). Автореф.
дис… д-ра ист.наук. – Харьков: Харьковский гос. ун-т им. А.М. Горького,
1964 – 55с.
11. Гончаренко Н.Г. Октябрь в Донбассе. – Луганск: Луганское областное
издательство, 1961. – 272 с.
12. Коллонтай А. Социальные основы женского вопроса. – СПб.: Тип. "Т-во
Худож. Печати", 1909. – 431с.
13. Вороніна М.С. Еволюція жіночої політичної активності на тлі революційних
змін у Харкові.// Збірник наукових праць. Серія "Історія та географія"/
Харківський національний педагогічний університет імені Г.С.Сковороді. –
Харків: Майдан, 2008. Вип. 31. -  С. 64-70.
14. Вороніна М.С. Ґендерне рівноправ’я по-харківські (друга пол. ХІХ – поч. ХХ
ст.ст.)// Ґендерна політика міст: історія і сучасність. Вип. 2 // Матеріали ІІ
міжнародної науково практичної конференції (Харківська національна
академія міського господарства, Харків, 23-24 травня 2007): Наук. зб. –
Харків: "Озон-Інвест", 2007. -  С. 20-26.
15. Ворошиловград. Исторический очерк. Донецк, "Донбас", 1974. – 240 с.
16.  Советский энциклопедический словарь / Гл. ред. А.М.Прохоров. – 4-е изд. –
М.: Сов. энциклопедия, 1986. – 1600 с.
17. Бахолдина В.М. 5 тысяч гектаров на тракторе "ЧТЗ". Под ред. зав. кафедрой
механизации Тимирязевской сельско хозяйственной академии проф.
В.П.Селезнева. – М.:"Крестьянская газета", 1939.– 32с.  
18. Пиджарый Ф. Донецкая организация КП(б)У в борьбе за коллективизацию
сельского хозяйства (1929 – 1934 гг.). – Сталино: Сталинское областное
издательство, 1957. –  62 с.   
19. Державний архів Донецької області ( далі ДАДО) Ф. Р-2. Оп. 1. Спр. 527.
Арк. 1-112.   
20. ДАДО Ф. 8. Оп.1.
21. ДАДО Ф. 326. Оп. 1. Спр. 450. Арк. 1-138.

Опубліковано у: Збірник наукових праць. Серія "Історія та географія"/ Харківський національний університет імені Г.С.Сковороди. – Харків: Майдан, 2008. Вип. 33. С. 147-153.