Спецпроект

Політика історичної "амнезії": недозволена розкіш

Незалежна держава повинна відмовитися від вироблення традиції вшанування борців за цю незалежність, щоб не спровокувати протистояння з тими, хто досі підтримує погляд окупантів та виступає проти незалежності?! І не те що окупантів – окупантів, які співпрацювали з нацизмом на державному рівні!

Днями чимало шуму в історичній частині Facebook зчинило інтерв’ю Ярослава Грицака та Георгія Касьянова "Новій Цюрихській газеті" на тему політики пам’яті у сучасній Україні та того, в який спосіб мала б формуватися пам’ять про актуальні події на Донбасі.

Обидва шановні історики висловили думку, що ідеальним варіантом для України був би "іспанський варіант", тобто мораторій на державному рівні на будь-які історичні дискусії – при тому, що приватно дозволялося б висловлювати будь-які думки. Але держава принципово стояла б осторонь.

Тож зразу зауважу: стверджувати, що "амнезія" дорівнює забуттю, дещо некоректно. Адже йшлося тільки і тільки про нейтралітет держави як структури в історичних суперечках.

Причина проста – щоб не спровокувати ще одного громадянського протистояння, уже на ґрунті різної пам’яті про протистояння попереднє.

Символом такого підходу стала могила усім загиблим на тій війні. Символічний надгробок зображає хрест, під яким написано: "Тут лежить Іспанія".

Критики політики "державної амнезії" люблять згадувати, що пам’ятник було зведено руками переможених "лівих" під наглядом переможців. Тож на ділі "державна амнезія" отримала сумнівну пляму на репутації вже на старті.

 

І, підозрюю, навряд чи могло бути інакше. Банально, але факт: пам’ять не стерти, а наслідки минулого в реальності мають звичку постійно навертатися на очі.

В Іспанії цю політику застосували після закінчення громадянської війни. В українському випадку мораторій пропонується ввести щодо бойових дій УПА та діяльності ОУН.

З одного боку, логічно: у сучасній Україні маємо конфлікт двох точок зору. З одного боку, переважна більшість населення Західної України та значна частина мешканців Центральної і Східної вважають вояків УПА борцями за українську державність, а саму армію – частиною українського визвольного руху.

Їхні опоненти – прихильники трансформованого "радянського" погляду на історію України, згідно з яким УПА – це, як мінімум, явище локального характеру, як максимум – "фашистська організація", причетна до військових злочинів нацистів.

Аргумент прихильників "амнезії" – надалі буду користуватися уже звичним для учасників дискусії терміном, попри його загальність – взаємна несумісність обох згаданих візій історії та велика відстань між історичним досвідом різних регіонів, що потенційно могло б спровокувати громадянську війну.

Начеб усе логічно і справедливо. Але – якщо не приглядатися до різниць в іспанській та українській ситуації. Іспанія пройшла громадянську війну. І мораторій розпочався одразу ж по її закінченні. Щоб затягнулися рани. Щоб можна було обговорювати спільне минуле "без гніву і урази".

В українському варіанті маємо начебто те ж саме протистояння двох сил. Але – чи ці сили репрезентували собою дві частини суспільства з несумісними поглядами?

З одного боку це була Українська повстанська армія. З іншого – війська НКВД.

Останні з’явилися у Західній Україні 1939 року внаслідок спільної з нацистською Німеччиною окупації території міжвоєнної Польщі. У 1941 році нацисти напали на своїх "союзників", які повернулися на раніше окуповані землі влітку 1944 року.

УПА, сформована на добровольчій основі, продовжила опір. У такій ситуації армія, яка протистояла наступаючому окупантові, може тлумачитися тільки як національний опір. Цей опір тривав ще довго після війни. Аналогічна схема спрацювала у випадку Польщі, Литви, Латвії, Естонії.

У всіх цих країнах боротьба з тоталітарним режимом стала частиною національної пам’яті як продовження традиції боротьби за свою свободу проти тоталітарної імперії СРСР. Логічно, що тим самим вона мала б стати і для українського суспільства.

Тим більше, що за УПА не стояв державний апарат. Вони ще тільки мали здобути державу. НКВД було державною структурою. Причому повноваження цієї структури полягали у придушенні будь-яких антирадянських рухів.

А якщо, озброївшись знанням історичних фактів рівня шкільного підручника, оцінити логіку запровадження "амнезії", отримуємо доволі дивний логічний ланцюжок.

Виходить наступне: незалежна держава повинна відмовитися від вироблення традиції вшанування борців за цю незалежність, щоб не спровокувати протистояння з тими, хто досі підтримує погляд окупантів та виступає проти незалежності. І не те що окупантів – окупантів, які співпрацювали з нацизмом на державному рівні. Польщу ж разом терзали…

І як вийти з цієї логічної суперечності?

Мало того – прямо зараз правонаступник цих самих окупантів веде бойові дії проти незалежної України. Частиною війни, яка зараз ведеться проти України, є інформаційна війна. Основні посили якої дуже подібні на точку зору, пропоновану противниками УПА. Цей погляд уже був прописаний раніше. У такій ситуації наявність чіткої усвідомленої традиції боротьби за незалежність рівняється володінню ядерною бомбою.

Виникає ще одне запитання до прихильників "амнезії" – яким чином у даній ситуації відрізняти власну думку людини від співпраці з окупантами? Яким чином не відняти у громадян України право на свободу думки і слова, але і покарати колаборантів?

Якщо не мати притомної відповіді на всі поставлені у цьому тексті запитання, Україна опиняється перед дуже непривабливою перспективою.

При запровадженні політики "амнезії" ми ризикуємо автоматично спровокувати вибух агресивних спроб нав’язування пострадянської візії історії решті країни.

Не будемо дурити себе ілюзіями – досвід переконливо свідчить, що агресія до будь-якої іншої точки зору, крім власної – іманентна ознака більшості прихильників точки зору "УПА – фашисти" і далі по тексту.

Також неясністю межі між особистою думкою і ідеологічним колабораціонізмом неминуче скористається одна сусідня держава – що вона робила вже не раз. А у держави і урядового апарату при політиці "амнезії" будуть зв’язані руки… Що далі? На агресію одних автоматично агресивна відповідь інших? Громадянська війна?

Тому для України політика "амнезії", попри всю її позірну привабливість, – недопустима розкіш. Не можна в умовах війни з іноземною державою, яка активно експлуатує у своїй пропаганді точку зору, що у багатьох позиціях співпадає з точкою зору противників армії воюючої держави, пускати на цілковитий самоплив історичну освіту населення. Бо, як казав Бісмарк – "Битви виграють не полководці, а вчителі та священики".

Тут зазначу, що йдеться про схему, прийнятну для імплементації шляхом задіяння державної системи освіти серед найширших мас суспільства. Вже ця необхідність змушує розробників такої традиції бути толерантними і уважними до нюансів пам’яті у різних регіонах країни. І вона ж змушує робити інтелектуальний підтекст максимально доступним для сприйняття – адже він розрахований на всіх, а не тільки на інтелектуалів.

Суперечки серед інтелектуалів не припиняться ніколи. Але змушувати, що абсолютно всіх вдасться підтягнути до рівня фахівця – ілюзія. Смертельна ілюзія, яка дуже дорого коштуватиме.

І ще одна різниця з Іспанією – останній бій УПА відбувся 1960 року. Іншими словами, ідеться про події, за найскромнішими оцінками, 50-річної давності. Отже – емоції і пристрасті давно вляглися. І говорити не те, що можна, а й треба.

Джерело: Радіо Свобода

Читайте також:

"Коли виникла Українська Повстанська Армія?"

"Волинь. Спогад війни"

"УПА: між Росією і Євросоюзом"

"Історик Микола Посівнич: "Культ Бандери створили його опоненти"

"Кто такие бандеровцы и за что они борются"

Інші матеріали за темою "УПА"

"Не допустити витоку за кордон відомостей про голод в Україні"

У 1980-х роках органи кдб урср пильно відстежували діяльність представників української діаспори, спрямовану на привернення уваги світової громадськості до Голодомору в Україні 1932–1933 років, і намагалися всіляко перешкоджати цьому. У циркулярах і вказівках з Києва до обласних управлінь кдб ішлося про те, які необхідно вжити агентурно-оперативні заходи "для протидії ворожим акціям закордонних наццентрів".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.