Спецпроект

Пам'яті Тараса Процюка. 10 років тому він загинув у Багдаді

"...Із космічної академії в Ленінграді, де він навчався у 1980-х, Процюка було виключено за місяць до закінчення п'ятого курсу - за український націоналізм. "О, Тарас із Рейтеру! Ми знаємо Тараса!", - такі вигуки захоплення мені не раз доводилось чути, ще коли він був живий..."

8 квітня 2003 року під час роботи в Іраку загинув відеорепортер Reuters, уродженець Івано-Франківська Тарас Процюк.

Українець знімав бойові дії армії США з балкону готелю-хмарочосу "Палестина", коли в нього вистрілив американський танк. Троє журналістів ("Палестина" був осередком роботи ЗМІ) були поранені, Процюк та іспанський оператор Хосе Коусо загинули.

Тарас залишиться у відзнятих ним кадрах, у тому, що він писав, говорив, робив і - найголовніше - в серцях тих, яким він був дорогий. В пам'ять про Тараса ми попросили написати про нього людей, які особисто були з ним знайомі.

"Процюка виключили з радянського вузу за саморобні українські паспорти"

Світлана ПИРКАЛО, українська служба ВВС:

- Тарас мав безліч друзів у різних кінцях планети. Він із родиною жив у Варшаві, проте, безперечно, велику кількість часу проводив у різних гарячих точках. Україна - країна мирна, і кореспондент Рейтер Тарас Процюк, якого переважно посилали на екстремальні завдання, бував у Києві не надто часто. Втім, ми з ним познайомилися у Києві саме під час його відрядження.

Тарас висвітлював події та протести навколо касетного скандалу. Та ситуація його дуже глибоко хвилювала, і Тарас намагався передати з України якомога більше інформації, аби привернути до тих подій увагу світу. Але переважно Тарас приїздив до Києва відпочити - і тоді міг до ранку сидіти із кимось зі своїх друзів, говорячи про найрізноманітніші речі.

Він мав дуже багату біографію, і ми часто йому казали, що про нього можна писати книжки. Він навчався у кількох вищих навчальних закладах, проте жодного з них не закінчив. Із космічної академії в Ленінграді, де він навчався у 1980-х роках, Процюка особистим наказом міністра оборони було виключено за місяць до закінчення п'ятого курсу - за український націоналізм. Разом із друзями він видавав усім охочим намальовані власноруч українські паспорти.

Американські танки біля готелю "Палестина". Багдад, 8 квітня 2003 року. Фото: Militaryphotos

Тарас Процюк побував зі своєю камерою у багатьох небезпечних ситуаціях. Він потрапляв під кулі і раніше, проте завжди відмовлявся лежати в лікарні. Отримавши контузію в Чечні, Тарас утік із лікарні, перебуваючи ще фактично в напівпритомному стані.

Режим Мілошевича оголосив Тараса Процюка персоною нон-грата у Сербії, проте Тарас усе одно поїхав туди працювати, не злякавшись в'язниці, куди на певний час таки потрапив. Його діяльна натура не зносила заборон.

Тарас існував не в якійсь країні, а у всьому світі - куди б він не приїжджав, він вивчав мову тієї країни і заводив друзів. І його також знав цілий світ - якщо не по імені, то по тих кадрах із гарячих точок, за якими ми всі стежимо на телеекранах.

Оце останній лист, який я написала Тарасові (ми називали його "Террі"), - я так і не знаю, чи він його прочитав, чи ні:

Terry, my tebe duzhe ljubymo, i ja chekaju, sho ty pryjidesh po zakinchennyu cjoho vsioho zi mnoju pyty. Spodivajusya, sho u tebe ne nadto jide strixa. Ja za tebe duzhe perezhyvaju.

"Звідки стріляють? Нам туди і треба"

Даніла ҐАЛЬПЄРОВІЧ, російська служба BBC:

- Тарас був абсолютно дивовижною людиною. Про нього у Чечні ходила одна із легенд, коли він питав водія - Ахмед чи Алі, звідки стріляють? Шофер боязливо показував у якому-небудь напрямку, після чого Тарас зі своєю чудовою посмішкою казав: нам туди і треба.

При цьому він був людиною чутливою до людських страхів і людського болю. Він через об'єктив своєї камери все вбирав. Він був одним із найкращих людей, яких я знав.

Балкон готелю "Палестина", 8 квітня 2003 року

Із Тарасом ми зустрілися і вже по-справжньому подружилися у травні 1993-го - коли російський конституційний суд вирішив, що президент Борис Єльцин порушив конституцію, і йому можна оголошувати імпічмент. Біля будинку конституційного суду виявилося двоє людей - я і Тарас Процюк із камерою в руках.

Після цього ми зустрічалися в Чечні, в Москві, і останнього ми знов побачилися з радістю при знову нерадісних обставинах. Це була трагедія навколо "Норд-Осту" в Москві. Ми провели поруч три дні, обмінюючись враженнями, порівнюючи це з тим, що бачили до того, - а Тарас, мабуть, не обійшов жодної гарячої точки із тих, що була в колишньому Радянському Союзі, плюс Афганістан...

"Ніхто мені не допоміг так, як Тарас"

Тетяна ЧОРНОВІЛ, журналіст:

- З Тарасом мені довелося познайомитися в один із найнебезпечніших днів мого життя - 9 березня 2001. Це сталося ввечері біля штабу УНА-УНСО на вулиці Димитрова, де розлючені "беркутівці" грубо затримували учасників опозиційних виступів біля пам’ятника Шевченка і Адміністрації Президента.

Користуючись безладом, я втекла з автобусу з затриманими унсовцями. Своєю чергою знімальна група "Рейтеру" вирвалася з іншого автобусу - аналогічного за призначенням - куди її намагалися запхати розгарячені в бою правоохоронці, яким було до лампочки посвідчення журналістів і телекамери.

Так ми й зустрілися: я стояла серед вулиці, безпорадно озираючись. Навколо десятки людей у формі когось тягнули, когось били, і тут з'явилися рейтерівці, які вирулювали на своїй машині. Мене здивовано запримітив один з них - однокурсник Сергій Каразій. Машина пригальмувала і мене втягнули в салон.

"Давай швидше. Тікаємо!", - з ноткою захоплення в голосі сказав журналіст за кермом і на максимальній швидкості ми виривалися з території, оточеної „Беркутом". Відчувалося, що в екстремальних ситуаціях ця людина почувається як риба у воді. Це зразу впадало в очі - таких людей, які в небезпеці замість розгубленості і страху відчувають дивний підйом сил і швидкість думки, можна на пальцях перерахувати. Я одразу припустила, що він, мабуть, працює у гарячих точках.

"Це Тарас, - представив мені його Сергій, коли ми благополучно прибули в офіс Reuters, - Передаю тебе під його опіку, бо мені їхати у відрядження. Він допоможе в усьому."

Справді, ніхто в ті важкі для мене дні не допоміг так, як Тарас - я могла до нього звернутися і вдень, і вночі, й жодного разу він не відмовив у проханні. Тоді, увечері 9 березня було затримано майже все керівництво УНА-УНСО. І я, як прес-секретар організації, була єдиним свідком подій на Димитрова, яка могла дати інформацію про долю унсовців, однак не було технічних можливостей - офіс розгромлений, під моїм будинком чергує „Беркут". 

І я завдячую саме Тарасу, що мені вдалося організувати прес-конференцію, й іноземні телеканали разом з деякими українськими оприлюднили правдиву інформацію про масові затримання і побиття учасників опозиційних акцій - в першу чергу унсовців, долю яких максимально замовчували інші лідери опозиції.

Я завдячую Тарасу за звільнення з Ленінградського райвідділу голови УНА-УНСО Андрія Шкіля, і ще десятьох унсовців. Присутність журналістів змусила суддю визнати невинними опозиціонерів, яких - згідно з протоколами затримання - абсурдно звинувачували у "брудній лайці" біля Адміністрації президента.

Я завдячую Тарасу, що світ дізнався про людей, які після спілкування з міліцією в райвідділах потрапили в лікарню швидкої допомоги з тяжкими травмами. Що завдяки розголосу ці люди змогли підлікуватися перед тим, як знову потрапити за ґрати. Я вдячна Тарасу за просту людську підтримку.

 Листопад 2001 року. Тарас знімає демонстрацію в Пешаварі (Пакістан)

Тоді, після 9 березня, коли ще протягом кількох тижнів продовжувались арешти моїх друзів, і кожен проведений на свободі день здавався здобутком, ніхто так морально не підтримав, як Тарас. Він час від часу разом із колегами заїздив до мене, щоб дізнатися останню інформацію.

"Тримайся, Таню. Якщо тебе заарештують, ми такий шум піднімемо, що все буде нормально. А, коли тебе звільнять, я обіцяю великий букет червоних троянд. Вийде чудова телевізійна картинка, коли ти з цим букетом виходитимеш із воріт в’язниці", - жартував Тарас. Я в свою чергу, якщо все благополучно завершиться, запрошувала його на каву.

Так він і чомусь і запам’ятався: розкуйовджене волосся, блиск в очах й букет червоних троянд. Слава Богу, троянди так і не знадобились, на жаль, не сходили ми і на каву. Хоча тоді в мене завершилось все добре, однак Тарас спішно від’їхав у Варшаву. Більше не бачились. Ніколи вже й не побачимося...

Чомусь згадуються слова Ернеста Ґемінгвея: „Першими помирають найкращі. Життя вбиває і наймужніших, найдобріших, найніжніших. А якщо ти не перше, не друге, не третє, можеш бути впевнений, що воно вб’є і тебе - однак не скоро, без особливого поспіху."

Це точно про Тараса - найбільш мужній, добрий, щирий і завжди готовий прийти на допомогу. Такі слова про нього можуть сказати сотні людей. "О, Тарас із Рейтеру! Ми знаємо Тараса!", - такі вигуки захоплення мені не раз доводилось чути, ще коли він був живий.

На жаль, слова письменника не лише про Тараса. Тоді, після 9 березня, я написала мамі маленький список людей з телефонами, яким потрібно повідомити про мене, якщо щось трапиться, і вони допоможуть.

Мама зберігала цей список у своєму блокноті. Спершу вона звідти викреслила Сергія Набоку, потім Тараса Процюка, а третім став Олександр Кривенко. Потім мама список порвала...

Підготував: Павло СОЛОДЬКО

Джерело: "Майдан"

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.