Спецпроект

Українці і Варшавське повстання 1944 року. Російські СС на боці нацистів

Ще на початку Варшавського повстання (можливо, цілком свідомо), запущено плітку, немовби в ліквідації повстання беруть участь озброєні формування українців - зокрема, дивізія "Галичина", солдати якої, мовляв, скоюють страшні злочини проти представників цивільного населення…

Вересень 1944-го. Плакат на варшавській вулиці: "Ставай до зброї у лавах Армії Крайової"
www.moje-hobby.info

Після окупації Польщі у 1939 році німецька влада заборонила діяльність українських громадських та освітніх організацій. Дехто з українських діячів опинився в концтаборах.

Голову ліквідованого Головного управління Українського центрального комітету Миколу Ковальського (1855-1944) арештували й направили до концтабору в Штутгофі, відтак - до концтабору в Дахау (недалеко від Мюнхена), де він загинув.

Колишній працівник Військової секції Української надзвичайної дипломатичної місії УНР у Польщі Ілля Чудненко аж до самого визволення перебував у концтаборі в Освєнцимі.

Діяч українського повстанського руху Тарас Бульба-Боровець, організатор "Поліської Січі" , протягом 1934-1935 рр. - в'язень польського концтабору "Береза-Картузька", наприкінці листопада 1943 р. був підступно запрошений до Варшави на переговори, проте його арештувало ґестапо і посадило в концтабір Заксенгаузен неподалік Берліна.

Ті з поміж офіцерів колишньої армії УНР, хто перебував на контрактній службі у Війську Польському, брали участь в обороні 1939 р. Більшість іх з них, проте, потрапили до німецької неволі.

Найстарший за званням серед офіцерів генерал Павло Шандрук (у Польському війську - дипломований підполковник), під час оборони 1939 р. керував штабом 29-ї Піхотної бриґади (що називалася групою полковника Яна Братри), яка 20-29 вересня брала участь у боях біля Замостя.

Після звільнення з табору полонених генерал Шандрук не прийняв пропозиції співпраці з німцями. Уже 1940 р. в результаті доносу його арештувало ґестапо у Варшаві, звинувачуючи в організуванні саботажу.

Завдяки колишнім знайомствам з польськими діячами йому вдалося знайти роботу в кінотеатрі в Скерневицях (до війни він служив у підрозділі, що квартирував у цьому місті).

У 1945 році Шандрук приймає командування над дивізією СС "Галичина". В 1949 р. еміґрував до США. Визнаючи заслуги П. Шандрука в обороні 1939 р., еміґраційний уряд Польської республіки нагородив його орденом «Virtuti Militari» V класу.

Інший український громадський діяч, варшавський лікар і письменник Юрій Липа теж у 1940-ому відмовився організовувати й керувати українським представництвом, яке співпрацювало би з гітлерівцями.

У травні 43-го Липа отримав ультиматум від Армії Крайової з вимогою негайно залишити межі Польщі. Причиною цього була його патріотична позиція та активна політична діяльність.

Бійці АК на вулицях Варшави. Зверніть увагу на хлопичка з дитячим візочком праворуч. Фото: www.moje-hobby.info

Роком пізніше, 31 березня 1944 р., за вироком Спеціального військового суду АК був вбитий керманич Українського допорогового комітету Михайло Поготовко, колишній офіцер армії УНР. Без судового вироку були застрелені також четверо працівників комітету.

Похорон полковника М. Поготовка і підпорядкованих йому співпрацівників відбувся на православному цвинтарі на Волі з участю нечисленних представників української громади Варшави: українці жили з великим страхом, боячись погрому на цвинтарі.

У такій атмосфері застав українців початок Варшавського повстання, організованого Армією Крайовою проти нацистів у серпні-жовтні 1944 року .

Уже від перших його днів повстання служби безпеки польських повстанців почали вишуковувати й ув'язнювати українців.

Згідно з засновками, за ґрати повинні були потрапити колаборанти або диверсанти - однак ходила неперевірена інформація про те, що українці є т.зв. «голуб'ятниками» («gołębiarzе» - так називали снайперів у Варшаві - прим. ред.).

Затриманих направляли до поліцейських і військових в'язниць, їх також використовували під час різноманітних робіт.

Прикладом такого «полювання» на українців є доля Льва Биковського, колишнього офіцера армії УНР.

Інженер Биковський - бібліограф, книгознавець, видавець, редактор, публіцист, мемуарист, діяч культури й економіст. Від 1928 р. працював у Публічній бібліотеці м. Варшави - спочатку бібліотекарем, а пізніше став директором.

Бої на вулицях Варшави. Фото: www.moje-hobby.info

Під час Варшавського повстання в серпні 1944 р. приймав на збереження бібліотеки як від приватних, так і від деяких установ, що знаходилися в районах, яким особливо загрожувало бомбардування. До Публічної бібліотеки таким чином потрапили, зокрема, книгозбори Івана Огієнка, Івана та Юрія Липів, Військово-історичного товариства, військовий архів УНР.

Биковського 22 серпня 1944 р. арештувала та побила жандармерія повстанців. Працюючи на будівництві барикад у районі вул. Емілії Платер - що було тоді дуже небезпечним - Л. Биковський був поранений німецьким снарядом у гортань.

Протягом кільканадцяти днів його лікували у польовому шпиталі в серпні-вересні 1944 р. У той час суд видав вирок, що знімав звинувачення з Л. Биковського, тому його звільнили з ув'язнення 31 серпня.

У грудні 1944 р. написав книжку спогадів під назвою «Польське повстання у Варшаві 1944 року: спомини очевидця» (українською мовою була видана в Лондоні 1963 р., а авторизований переклад польською мовою Зофії Мілошовської побачив світ 1964 р. в паризьких «Зешитах гісторичних»).

Ця робота - єдине джерело інформації про варшавську бібліотечну справу під час німецької окупації.

Уже першого дня повстання у боротьбі з окупантами на площі Домбровського загинув Орест Федоронько - підхорунжий «Форт» з Диверсійної комендатури АК, син головного капелана Війська польського для православних Семена Федоронька, замордованого в Катині 1940 р.

У битвах Армії Крайової на Мокотові в угрупованні «Башта» брав участь Андрій Гітченко (нар. 1926 р., пом. 24.01.2004 р.), син консула уряду УНР у Польщі. Був двічі поранений, а після капітуляції повстання потрапив до табору полонених. Після війни закінчив Варшавську політехніку, і аж до виходу на пенсію працював на залізниці.

У рядах Армії крайової боровся також колишній офіцер армії УНР ротмістр Іван Митрусь-Виговський, контрактний поручик Війська Польського.

Він народився 14 червня 1897 р. в Уманській станиці на Кубані, 1907 р. вступив до Кадетського корпусу в Тифлісі (Тбілісі), але 1912 р. його виключили з корпусу за українофільство - між його книжками виявлено «Кобзар» Тараса Шевченка.

Під час польсько-німецької війни 1939 р. VII Полк люблинських уланів, де служив І. Митрусь, мав завдання захищати ліве крило армії «Модлін». Під час вересневих боїв полк здобув чимало перемог, щоправда, заплативши за них великими втратами.

Під час окупації це військове формування, відтворене в рамках АК, займалося диверсіями й саботажем (1940-1944 рр.). Частина полку брала участь в операції «Буря», а всі інші ескадрони (250 уланів, зокрема 20 жінок) взяли участь у Варшавському повстанні.

Фотохроніка часів Варшавського повстання

Поручик Митрусь загинув у рядах АК під час німецької окупації, скоріше за все, у період Варшавського повстання. Однак дотепер не відома детальна інформація про обставини його смерті.

Під час повстання варшавський район Воля був територією запеклої боротьби, і місцева православна церква стала притулком для німецьких солдатів, тому вона була частково спаплюжена.

Цвинтар на Волі був місцем страт цивільного населення. Гітлерівці розстріляли тут і спалили останки майже півтори тисячі мешканців району.

Уже на початку серпня 1944 р. тут замордовано всю родину тодішнього пароха, українського духовного Антона Калишевича, який був родом з Волині; крім цього, німці вбили дітей та персонал православного сиротинця, що знаходився на вул. Вольській, 149.

На другий тиждень Варшавського повстання гітлерівці скинули бомбу на греко-католицьку церкву на вул. Медовій, 16. Будівля церкви була на три чверті знищена, а внаслідок бомбардування згинули священик Климентій Керницький (розірваний уламками бомби) і монах Веніамін Клачинський.

На Старому місті на вул. Подвале, 5 знаходилася православна церква Святої Трійці, яку також полюбляли варшавські українці. Чимало їх тут вінчалося та хрестило своїх дітей.

У другій половині серпня церкву повністю знищили бомбардування. Під її уламками загинув духовний разом із дружиною, сином та тещею.

Цей об'єкт, відбудований після війни, 2002 р. повернено Варшавській православній митрополії і утворено в ньому каплицю Святої Трійці. У каплиці знаходиться копія Почаївської ікони Богоматері, яка вціліла на пожарищах зруйнованої церкви і є свідком мученицької долі цього місця.

Відбудована православна каплиця Святої Трійці на Подвале, 5

Ще на початку Варшавського повстання (можливо, цілком свідомо), запущено плітку, немовби в ліквідації повстання беруть участь озброєні формування українців, зокрема, дивізія СС «Галичина», солдати якої, мовляв, скоюють страшні злочини проти представників цивільного населення.

Через багато років Р. Тожецький писав, що жертви часто не могли розпізнати злочинців; через те, а також тому, що з південно-східних воєвідств доходила не завжди точна інформація про польсько-українську боротьбу, з'явилися міфи про знущання українців над поляками.

Проте, згідно з фактами, особливо по-звірському розправлялися з місцевим населенням солдати з І російського угруповання СС «Российской освободительной народной армии» («РОНА») Броніслава Камінського - до речі, напівполяка за батьком - у варшавському районі Охота.

Неправдиві інформації багаторазово повторювалися в тодішній пресі повстанців, таким чином зацементувавши ці міфи у свідомості польського суспільства. Їх також наполегливо повторювали в деяких пізніших наукових опрацюваннях.

Питання участі українців у придушенні Варшавського повстання було цілком вирішене - з документальним обґрунтуванням - ще в 1950-ті рр. на сторінках паризького журналу «Культура» . Отож за жорстокість до представників населення Варшави відповідають, головним чином, люди з бригад О. Дірлеванґера та Б. Камінського з «РОНА».

У своїй праці «Повстання '44» Норман Дейвіс заперечує тезу про те, нібито 1944 р. у Варшаві була дивізія СС «Галичина». До цього він додає, що в ліквідації повстання брало участь формування, у якому однією з найбільших одиниць був полк бригади СС «РОНА». Його очільник бріґаденфюрер Б. Камінський був головою Російської націонал-соціалістичної партії, а його бригада формувалася в Росії на Брянщині.

Варшава, серпень 1944 року. В центрі - майор РОНА Іван Фролов разом із іншими офіцерами. Солдат праворуч, судячи з нашивки, належить до Російської Визвольної Армії (РОА) генерала Власова. Фото: ru.wikipedia.org

Серед формувань, які брали участь у придушенні Варшавського повстання, Н. Дейвіс не називає жодної української одиниці. Заради порядку треба додати, що Український леґіон самооборони Петра Дяченка (31-й Охоронний батальйон німецької СД), який складався з 200 солдат, дістався до Варшави вже тоді, коли повстання закінчилося.

Ґжеґож Мотика, який спробував зібрати інформацію з різних джерел та від різних авторів, пише, зокрема: «Не можна виключати, що уникнення від ствердження суто російського характеру «РОНА» могло виникати з різних політичних причин. Фактично писати про це під час повстання - коли повстанці розраховували на російську допомогу (радянські війська тим часом чекали розв'язки повстання на протилежному березі Вісли - Історична Правда) - було політично незручно».

Варто погодитися з автором у тому, що сьогодні немає приводів далі уникати цієї теми. Промовистим є той факт, що після виходу з Варшави відділів «РОНА» з преси повстанців майже повністю зникли описи злочинів українців.

Крапку над «і» в цьому питанні поставили відомий варшавіаніст Єжи Маєвський і Томаш Ужиковський у виданому нещодавно туристичному провіднику по повстанчій Варшаві. Коротку біографію Б. Камінського вінчає назва: «Не українці, а „РОНА"».

Згідно з «Енциклопедією українознавства», під час Варшавського повстання загинуло близько двохсот українців.

Узявши до уваги, що відповідно до передвоєнних переписів у Варшаві мешкало близько 2-2,5 тис. представників цієї національності, то їхні страти склали близько 10% (якби врахувати ще й українців, які втекли до Варшави на початку війни, то вони складуть десь 5%).

Більшість убитих ховали на православному цвинтарі на Волі. Укласти список загиблих і замордованих майже неможливо, оскільки в той час не видавалися документи про смерть.

Після капітуляції повстання 2 жовтня 1944 р., мешканці, котрі до кінця боротьби перебували в центрі міста, були виселені - головним чином, до табору в Прушкові.

З числа українців до табору в Прушкові потрапила дружина колишнього офіцера армії УНР Антона Денисенка - Олександра - разом із кількарічною донькою. З Прушкова їх вивезли далі, на примусові роботи до Німеччини.

Джерело: Наше слово (Варшава)

Від символу до імені: у пошуку власних моделей військового цвинтаря

Присвячені невідомому солдату монументи можна знайти у Франції, США, Британії, Канаді та інших країнах умовного Заходу. Зрештою, традиція символічних і цілком реальних могил невідомих солдатів народилася саме у Західній Європі. Асоціація могили невідомого солдата з Радянським Союзом радше пов'язана з зацикленістю політики пам'яті сучасної Росії на Другій світовій війні, ніж із якоюсь особливою прихильністю радянців до невідомих солдатів.

Володимир Лаврик: віднайдений епізод з литовського життя офіцера Армії УНР

Щонайменше 70 майбутніх офіцерів міжвоєнного Війська Литовського народилися в Україні. Сотні пов’язані з українськими теренами навчанням, юнацькими роками, участю у боях Першої світової війни, пролитою кров’ю у боротьбі за вільну Україну. Водночас, литовська земля народжувала майбутніх бійців українських визвольних змагань, героїв Війни за незалежність.

"Не допустити витоку за кордон відомостей про голод в Україні"

У 1980-х роках органи кдб урср пильно відстежували діяльність представників української діаспори, спрямовану на привернення уваги світової громадськості до Голодомору в Україні 1932–1933 років, і намагалися всіляко перешкоджати цьому. У циркулярах і вказівках з Києва до обласних управлінь кдб ішлося про те, які необхідно вжити агентурно-оперативні заходи "для протидії ворожим акціям закордонних наццентрів".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.