Спецпроект

Скільки часу займали подорожі світом 100 років тому. КАРТА

За 5 днів із Лондона можна було дістатись як до Азорських островів в Атлантиці, так і в російську глухомань – аж у Перм. 5-10 днів було достатньо на дорогу в Єгипет, в канадський Вінніпег або вглиб Сибіру аж до озера Байкал.

Лише 18 годин 50 хвилин потрібно в наші дні, щоб дістатися на протилежний кінець земної кулі. Саме стільки часу займає прямий безпосадковий рейс Singapore Airlines Ньюарк (штат Нью-Джерсі) – Сінгапур, що має протяжність 15 345 км.

Для порівняння: довжина екватора – 40 075 км.

А на скільки розтягувалися мандрівки сто років тому? Відповідь на це питання дає ретро-мапа, яку днями оприлюднив сайт Intelligentlife Magazine.

Це карта з видання для шкіл "Атлас економічної географії", яке побачило світ у 1914 році. Підготував його картограф Джон Джорж Бартолом’ю.

 У більшій роздільній здатності карту можна відкрити на cheap-trip.eu

Зони на карті світу позначені лініями, що називаються ізохрони. У даному випадку ізохрона позначає час, який потрібно витратити на дорогу з Лондона, столиці Великої Британії, в різні місця землі.

Такі ізохронні карти почали використовувати для планування поїздок приблизно із 1880 року. Жуль Верн свій пригодницький роман "Навколо світу за 80 днів" видав у 1873 році.

Кольори позначають:

темно-червоний – тривалість подорожі з Британії до 5 днів (у цій зоні вся Україна),
рожевий – від 5 до 10 днів,
оранжевий – від 10 до 20 днів,
зелений – від 20 до 30 днів,
блакитний – від 30 до 40 днів,
синій – більше 40 днів.

 Завдяки залізицям Україна перебуває в центральній транспортній зоні. Сьогодні за довжиною залізничної мережі Україна - на третьому місці в Європі (22 тисячі км)

Як показує темно-червоне позначення, за 5 днів із Лондона можна було дістатись як до Азорських островів в Атлантиці, так і в російську глухомань – аж у Перм.

5-10 днів було достатньо на дорогу в Єгипет, в канадський Вінніпег або вглиб Сибіру аж до озера Байкал.

У багатьох місцях зони одного кольору вдаються клином у інші території, що потребують більше часу на подорож. У чому полягає різниця? В наявності залізниці.

Інтер'єр вагону "Східного Експресу" Париж-Відень-Стамбул (Афіни), перша половина XX сторіччя. Музей у Фессалоніках (Греція)

Intelligentlife Magazine наводить таку ілюстрацію.

На початку 1840-х американський торговець Ейса Вітні, який жив у Нью-Йорку, вирушив до Китаю у справах бізнесу.

Подорож зайняла аж 153 дні, що бізнесмен розцінив як страшне марнотратство часу.

Залізничний вокзал вузлової станції "Козятин-Пасажирський" (Вінницька область) функціонує з 1870 року

Тож коли він нарешті повернувся додому, то почав активно лобіювати будівництво Американської трансконтинентальної залізниці від озера Мічиган до Орегону, що мав торговельну угоду з Китаєм. Залізниця мала скоротити час подорожі до Китаю зі 153 до 30 днів.

Ейса витратив чималі кошти на те, щоб переконати конгресменів у необхідності будівництва трансконтинентальної магістралі. І таки дожив до втілення своєї мрії 1869 року.

Перехід трансконтинентальної залізниці через річку Дейл Крік, штат Вайомінг. 1880-ті

Недаремно тоді казали: "Що найбільше потрібно молодому підприємцю? – Квиток на поїзд".

Тож сто років тому вже саме залізничний транспорт був визначальним для мандрівників.
Завдяки поїздам Сполучені Штати на ізохронних картах зафарбувалися лише в два кольори.
"Східний експрес" з’єднав Париж і Стамбул.

 Тунелі та протилавинні галереї трансконтинентальної залізниці на перевалі Доннер у горах Сьєрра Невада, штат Каліфорнія. Зараз дорогу реконструйовано, залізничне полотно на старому переході знято. У 1950-х роках швидкісний пасажирський поїзд долав відстань від Каліфорнії до Чикаго за 40-50 годин. Фото: en.wikipedia.irg

Транссибірська магістраль зробила так, що до далекого Іркутська з "великої землі" можна було доїхати майже вдвічі швидше, ніж до суттєво ближчого Ташкента.

А вся Індія була для британців "ближчою", ніж Південно-Східна Азія, завдяки Індійській залізниці.

Літаки з їхніми перевагами з’явилися вже пізніше…

Джерело: Смак Подорожника

ТАКОЖ:

Малоросія: країна, яка не відбулася. КАРТИ

Одеські автомобілісти 1911 року. Люди і машини. ФОТО

"Люкс-торпеда". Швидкісні поїзди в Галичині 1930-х. ФОТО

Катастрофа царського поїзду під Харковом. Знак кінця імперії

1989: реклама "Таврії" для західного ринку. ВІДЕО

Харків і харків'яни кінця XIX сторіччя. ФОТО

Київські трамваї. Раніше і нині. ПРИСВЯТА

Інше за темою "ТРАНСПОРТ"

Інше за темою "КАРТИ"

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.