У газетних статтях цитували лише фразу "Я ненавиджу росіян", вказуючи на її недоречність для комеморативної церемонії та неприйнятність її публічного виголошення. Ніхто не звернув увагу на пояснення причин ненависті - слова про "підтримують і вможливлюють", які чітко вказували, що я ненавиджу росіян не за те, ким вони є, а за те, що вони роблять

Захисники Булгакова - кияни, апелюють до того, що він є автором текстів про Місто (Біла гвардія, Киев-город). І, мовляв, ніхто більше так пронизливо про Київ не написав. При цьому, якщо і згадуються інші російські автори, що писали про Київ, як то Лєсков, Купрін, Паустовський, то побіжно, з приміткою, що "їх так не знають" і "на стільки мов не перекладені". Якщо попросити цих захисників Булгакова-"київського письменника" назвати бодай 3 книги про Київ українських авторів, вони губляться

Вулиця буде називатися іменем Юлії Здановської, української волонтерки та математикині з Харкова, яка загинула у березні цього року через вторгнення Росії, яке сталося в тому числі завдяки історичним ідеям Ломоносова

Завжди цікавило, чи вони передбачали смерть. Якщо так - то яку? Найменше хотілося потрапити живим у руки ворога, бути підданим тортурам, застреленим десь на подвір’ї тюрми чи засудженим до років концтаборів. Чи взагалі існувало життя за межами цієї війни? Якщо так - то яке?

Бути українцем (американцем, французом, китайцем…) передбачає прийняти й певну національну оптику в поглядах на минуле. Особливо оцінювати ті чи інші події та особи з історії, формувати їх спільні оцінки. Що доброго, що поганого було колись, врешті що і чому варто пам’ятати, на що орієнтуватися як на приклад для наслідування, що, навпаки, пам’ятати, щоб не повторити. І ще одне національне правило, прийняття якого є умовою входження в клуб «українці» - це бажання зберегти його у майбутньому, тобто бачення спільного майбутнього

Є в Криму давня російська традиція: підозрювати кримських татар у нелояльності, звинувачувати у зраді та під цим приводом - репресувати. Це може відбуватися або опосередковано - як у ХІХ столітті, - коли корінний народ "вичавлювали" з Криму без прямої депортації, або прямо, як у 1944 році - через тотальну депортацію та заборону селитися в Криму представникам конкретної національної групи. Наслідування будь-якої з цих практик щодо кримських татар є маркером імперської (читай - агресивної, геноцидної) політики виконавця

Дошукуючись причин протистояння Снайдер пропонує дивний ланцюжок пояснень. На його думку, молоді українці в 1939 році після падіння Польщі пішли служити в радянську міліцію, де брали участь в репресіях проти поляків (на думку Снайдера головною мішенню для совєтів були саме поляки). Потім, після 1941 року, нібито багато з цих українців пішли на службу у німецьку поліцію і брали участь у знищенні євреїв, потім багато з них долучилося до УПА і «маючи досвід винищення» взялися за польське населення. Цікавий ланцюжок, проте надто далекий від реальності - не так багато молодих українців мали можливість долучитися до совєтської міліції, бо українці теж були об‘єктом совєтських репресій

У травні 1972 року Надійку майже щодня викликав на допити у КҐБ слідчий Сірик. Вранці вона відводила до дитячого садочка дворічного сина Ярему, йшла на допит, а увечері забирала його. Забравши, дзвонила до братової. 18 травня дзінка не було, і згідно домовленості й заяви, яку лишила Надійка на випадок арешту для Леоніди (аналогічну в КҐБ), дитину вона доручала своїй матері й братовій. Стурбована Льоля дитини у садочку не застала. Влада жорстоко використала Ярему для шантажу

Я пишу цю оду Ненаситцю у листопаді 2022 року не просто так. Протягом останніх двох-трьох місяців я живу з усвідомленням того, що моя дитяча мрія побачити пороги може здійснитися. Це захоплює мене, проте, звісно, куди більше лякає. Адже це буде означати підрив російськими загарбниками ДніпроГЕС. Лише тоді пороги знову виринуть з-під води. Це вже бувало двічі в історії гідроелектростанції: в 1941 році при відступі її зруйнували радянські війська, а в 1943 – німецькі. Кожен раз це призводило до страшних руйнувань та величезної кількості жертв, а потім – до довгого та неймовірно дорогого відновлення

Південноукраїнськ - ніщо інше як відстоювання своєї звички, небажання щось змінювати у своєму закостенілому світогляді, у своєму ставленні до землі, на якій ми живемо. Це назва в дусі інтернаціоналістів пізнього СРСР 1970-80-х. Ніякої особливої ідеї за нею не стоїть

У 1944-1952 роках з території західних областей України депортовано у віддалені регіони СРСР, до Сибіру 65906 сімей, загальною чисельністю 203662 особи. У 1953 році радянська влада, ймовірно, планувала виселити ще більше 88 тисяч сімей, загальною чисельністю 330 тисяч осіб

Завтра може не бути. Тому цей текст (написаний для іншої нагоди) я публікую сьогодні - у 12 річницю, як ми з Вахтанг Кіпіані та Павлом Солодьком запустили наш проєкт Історична правда. Наприкінці тексту маю прохання для тих, хто його дочитає

21 січня 1953-го у Києві засідала суддівська колегія з Москви. Судді – з великими зірочками на погонах. “Больших бандитов” мусили судити лише росіяни. Маму з сином поставили в різних кутках. Над Юрієм через вік змилосердилися – дали 25 років виправних таборів. Лесі присудили смертну кару, як і іншим 57-мом партизанам, яких заарештували у червні 1952-го поблизу Косова та Коломиї

Перша гвардійська танкова армія через Вірнопілля так і не пройшла, Ізюмський плацдарм став для росіян пасткою, яку ЗСУ закрили у вересні. І на залишках села зараз тиша...

Українці мешкали в Угорщині із давніх часів. Особливо багато їх було у північно-східних регіонах. Кількість українців особливо збільшилася в останню чверть XVII століття, після звільнення країни від османів. Майже всі поселенці, які прийшли у покинуті населенням області, були україномовними греко-католиками Мукачівської єпархії. У XVIII столітті в греко-католицьких храмах Угорщини почали проводити богослужіння мадярською мовою – це був перший потужний крок до асиміляції українців. Керівництво угорського королівства зрозуміло, що не варто знищувати русинів-українців фізично – потрібно знищити їхню мову, і русини зникнуть. Потім закрили українські школи…

Російський національний фашизм прийнято пов'язувати з прізвищем та ім'ям Костянтина Родзаєвського – лідера Російської Фашистської Партії. Куди цікавіший Іван Ільїн. "Світоч", якому квіточки на могилку носять путлєр, Сурков, Володін, Лавров, Медведєв, патріарх та багато інших

Просто виїхати на прохання КДБшників зі своєї квартири у запропоновану іншу на певний час - ну що в цьому такого? І як із цим пов’язаний сусід, який заселився у квартиру знизу? Не знаємо, не в курсі. Просто подружитися з очевидно самотньою жінкою, а коли її чоловік повернеться “з не дуже віддалених місць”, запрошувати обох на родинні свята - хіба в цьому є щось погане? Та й засудити на зібранні колегу, який не підписав відозву про мир, абсолютно нормально. Ну бо дійсно - чого це він?

У звільненій в наші дні від російських окупантів Харківщині невдовзі знову продовжить активно розвиватись Пласт. Зусиллями волонтерів і ветеранів з'явиться він і у рідному для Сергій Ілляшевича Красноградському районі. А вірні Богу та Україні місцеві пластуни створять курінь імені свого видатного земляка – Героя визвольної війни, який свої найкращі роки українського ветерана присвятив формуванню нового покоління українців та українок

У них не виходить. Бо вони там не з почуття солідарності один з одним. Вони там просто через бажання вберегти свої задниці від мобілізації. Їм (переконаний, абсолютній більшості) навіть війна не заважає. Якби вона продовжувалась в телевізорі. Їм заважає те, що їх кожного окремо пакують в військкомати. Але їх не болить глобальна системна хвороба їхнього ж суспільства. Вони там не один одного підтримують – а себе рятують. Тому їх і пакують пачками у в’язниці

Поширення "патріотичних" псевдоісторичних міфів є не менш шкідливим, аніж поширення фейків ворожої пропаганди. Справа в тому, що такий міф легко спростовується. Публічне спростування таких оповідань ворогом підриває довіру до справжніх історичних знань і сприяє поширенню російського наративу "не все так однозначно"