Наближення річниці завершення Першої російсько-чеченської війни у 1996 році - привід згадати про серпневі бої в Грозному, які й зумовили фінал цього епічного конфлікту. Саме під час операції "Джихад", коли ічкерійські війська несподівано з’явилися у контрольованій "федералами" і завгаєвцями (чеченськими колаборантами на чолі з "головою Чечні" Доку Завгаєвим) столиці республіки, сповна проявилася терористична натура окупантів.

Спектакль "Диктатура совісті" у київському Молодіжному театрі гримів у ті часи свіжими ідеями та перспективою фантастичних культурних змін. Ми одягнулися тоді всі, як в театр - сукні, костюми, краватки, білі сорочки, замшеві чи лаковані черевички, маленькі сумочки. Стояв тоді теплий день, прийшло надвечір`я… І коли ми, радісно збуджені після вистави, вийшли на вулицю після спектаклю, то просто остовпіли! 26 квітня у Києві на вулиці Прорізній валив, саме валив, а не пролітав, мокрий сніг.

Оприлюднено інформацію про те, що Музей історії євреїв у Росії включив до своєї колекції артефакти, незаконно вилучені з двох історичних синагог України: прикрашені різьбленням дерев'яні двері з Великої синагоги в Чорткові (XVIII ст.) і кам'яну плиту з написом із синагоги у Підгайцях (XVII ст.). Дослідники юдаїки й пам'яткознавці, музейники, активісти, журналісти і представники єврейських громад заявили, що двері з Чорткова й кам'яна плита з Підгайців опинилася в музеї внаслідок кричущої злочинної крадіжки. Їхнє експонування там сприймається нами як вияв російського колоніалізму й акт апропріації культурної спадщини українського єврейства.

Потрапивши у в'язницю, Василь Кук писав коханій листи, які вона берегла аж до моменту приходу в Красне совєтів. Побоюючись, що віднайдені аркуші паперу від розшукуваного вже новою владою підпільника, можуть стати приводом для репресій, Ольга спалила їх. Проте згорів лиш папір, палкі слова залишилися там де, їх не могла знайти жодна поліція - в її голові. Вона пам'ятала їх десятки років і відтворювала дослівно на нашій зустрічі, у майже столітньому віці. Завдяки цьому можемо нині побачити іншого Кука, не лише завзятого революціонера і підпільника, але й молодого, закоханого, романтичного хлопця.

Що робити, якщо перейменували вашу вулицю або місто? Коротка відповідь - нічого. Але хочу дати розгорнену, адже знову почалися маніпуляції, які активно поширюють у соцмережах боти, мовляв потрібно змінювати документи і платити за це гроші. Це неправда. До того ж, отримати доказ, що ти живеш на вулиці чи в місті, що змінили назви, легко. Я переконався в цьому на власному прикладі.

18 серпня Український інститут національної пам'яті розмістив на своєму сайті дивний текст під заголовком «Повернення до початкового місця розташування Національного військового меморіального кладовища поряд із Південним кладовищем міста Києва має прискорити його будівництво». Навесні 2023 року Міністерство культури й інформаційної політики запропонувало розмістити НВМК на Броварському шосе поблизу Биківні, але ця ділянка не підходить. Треба, мовляв, повернутися до розгляду ділянок, які пропонувалися раніше. Зокрема, біля Південного кладовища між Вітою-Поштовою і Глевахою. Це, нібито, прискорить будівництво НВМК. Щоб зрозуміти, про що і для чого написаний цей дивний текст, слід нагадати про те, що у ньому не написано.

На світлині зображений георгіївський кавалер, уродженець Санкт-Петербургу. Саме він був ключовою людиною, яка запровадила синьо-жовтий прапор, що й сьогодні використовує Військово-морський флот України. Коли він помер – жодна російська газета не надрукувала його некрологу. Так імперці його ненавиділи. А українські – написали. І пояснили, як з’явився синьо-жовтий стяг із трансформованим Андріївським хрестом на прапорі ВМФ України.

22 серпня 1992 року Президент УНР і Голова ОУН Микола Плав'юк склав повноваження Державного Центру УНР на вигнанні Президентові України Леонідові Кравчуку.

В Україні триває робота зі створення Національного військового меморіального кладовища. Не викликає сумнівів, що цей простір памʼяті і шани має бути створено у максимально можливі короткі терміни. Водночас це має бути одне з визначальних меморіальних місць в Україні. Створення такого кладовища – це не лише відповідь на поточну потребу гідно та з належними почестями ховати полеглих захисників України. Це також формування простору, який у майбутньому впливатиме на національну памʼять і навіть ідентичність.

Перспективним напрямком для ревізії Україною російського колоніалізму на Північному Кавказі могло б стати рішення про визнання назви чеченської столиці Джохар (замість Грозний). Нова назва була запроваджена указом президента Зелімхана Яндарбієва 23 січня 1997 - на честь загиблого першого президента ЧРІ Дудаєва.
Парламент затвердив перейменування тоді ж, коли й нову назву республіки - 24 березня 1998. З того часу і до російської окупації в 2000-му Грозний був Джохаром.

Дискусія навколо пам’ятника «Родины-матери» насправді лише продемонструвала, що й за тридцять років незалежності ми не те, що не осмислили, а навіть не проговорили суттєві речі. Одна з дописувачок, скажімо, написала: іменувати цей монумент "Батьківщиною" - все одно, що називати УРСР "повноцінним та нормальним етапом української державності". Інші йдуть ще далі – не зупиняючись на дискусії про повноцінність чи "нормальність" радянської "ерцаз-державності", оголошують, що вона взагалі не є частиною української історії – хіба лише періодом окупації.

"Родіна мать" - не просто тоталітарний символ совєцького режиму. Так само, як війна з росіянами не почалася 24 лютого 2022 року. Це втілення серцевини російської ідеї "возз'єднання народів", "братніх етнічних націй" через спільну "родіну", яка має бути "матір'ю" поневолених росіянами територій та культу "великої перемоги над фашистами", на якому виросли ті, хто вбиває, калічить, ґвалтує і грабує нас сьогодні.

Спокуса інструменталізації пам'яті про Голокост є сильною. Це можна зрозуміти. Мало є історичних подій з настільки чіткою та потужною емоційною конотацією. Не дивно, що по всьому світу, від Ізраїлю до України, відсилки до трагічної долі європейського єврейства використовуються з політичною метою для досягнення бажаного впливу на авдиторію.

Три роки тому, помер воїн доброволець - Владислав Бунецький на псевдо "Сивий". Тато пана Владислава воював проти московських окупантів в дивізії "Галичина". Згодом про це дізналися вороги і відправили всю сім'ю в Сибір. Владислав повернувся в Україну через кілька десятиліть. З початком російсько-української війни пан Владислав розповідав жителям Луганщини, що росія - наш ворог.

На фото - уродженець Бахмута, старшина Армії УНР, інженер та успішний бізнесмен, багаторічний голова української громади в Тулузі (Франція).

Про цього хлопця-крутянця більше 100 років знали лише прізвище. Тепер, завдяки віднайденим архівним документам вдалося повернути із небуття та реконструювати коротку біографію лікарського помічника Кирила Головащука, що у лавах Студентського куреня став на захист України у січні 1918 року.

Ми з сестрою - перше серед чотирьох поколінь жінок у нашій родині, яке має можливість реалізуватися професійно. У моєї прабабусі цієї можливості не було через більшовиків, які прийшли в Крим. Все націоналізували та забрали. У бабусі - через депортацію. Їх вислали на Урал, де довелося працювати на лісовиробництві. А через два роки - збирати бавовну в Узбекистані. Мама не змогла вступити в медичний університет, бо ми були небажаними та «квотними» і треба було йти на угоди з совістю.

Якби я існував у вакуумі, то сказав би: волію бачити Дніпрові схили без неї, як і більшість історії Печерська, поки радянський монументалізм не вирішив перетворити Київ на те, чим він великою мірою досі є зараз. Так само, як волію бачити старовинний Хрещатик, відсутність Воздвиженки чи трамвайні колії там, де вони були колись. Тільки більш емоційно, бо тут вся історія Другої світової, моєї родини, колективної пам'яти моєї родини та інших родин, вся історія мого ставлення до СРСР і Росії, до монументалізму і соцреалізму та всіх тисяч контекстів, пов'язаних для мене із питанням цієї Баби з Мечем.

Спогади про Крим - завжди у спілці із звичною літньою спекою, коли епоха кондиціонерів ще не почалася і 30-35 за Цельсієм не дратували, а сприймалися, як належна риса сезону, відпустки, красивої шкіри, як в мулатки, жартів на роботі "ану покажи засмагу", адже мільйонів фото з гаджетів ще не було. А ще була абсолютна віра, що хоча б два тижні такої кримської спеки обов'язково врятують восени та взимку від будь-яких сезонних вірусів. А ще яке ж море без шторму? Саме на морі сильний вітер – це перш за все сильний шторм.

Як і будь-який інший пам‘ятник чи монумент, «Родіна-мать» несе ідеологію свого часу. В цьому разі радянський міф про велику перемогу у «вєлікій атєчєствєнній війні». Оскільки у створенні самого об‘єкта брали участь митці (Євген Вучетич і Василь Бородай), які закладали в образ власні сенси (хоча виконували партійне замовлення), ми можемо віднайти в цьому творі мистецтва асоціації з певною традицією, в якій ці митці були сформовані (Оранту, Лесю Українку чи загалом збірний образ України як жінки).