Мій прадід Петро Криворучко був членом ОУН

Він був членом ОУН. Однак, коли у червні 1941 р. отримав повістку в Червону армію, то пішов на мобілізаційний пункт. Він мав бажання захищати свою землю від нацистів.

 
На фото Іван Петрович Криворучко з сім'єю у післявоєнний час. Фото прадіда Петра не збереглося

Прибувши в Луцьк, отримав форму і зброю та був відправлений із загоном новобранців у с. Боголюби під Луцьком. Вони мали отримати коней. У селі потрапили під сильне бомбардування нацистів. Тож загін, рятуючись, розбігся хто куди.

Прадід після бомбардування не знав кого де шукати, і пішов переночувати до тітки, що жила там. Але й на ранок він не знайшов нікого з новобранців Червоної армії чи їх командирів. Відтак, повернувся додому в с. Княгининок, що за 10 км від Луцька.

Наступного дня уже почалася нацистська окупація.

До весни 1944 р. Петро Криворучко був активним учасником національно-визвольного руху. І в цей час саме за це був арештований радянською владою.

З архівних документів КҐБ, які зараз у вільному доступі, я дізналася, що він і в 1941 р. був у списках членів ОУН, яких прагнула репресувати радянська влада. Початок війни не дав дійти цій черзі до прадіда. А потім були та невдала мобілізація, нацистська окупація.

Навесні 1944 р. прадід Петро відправив свого сила Івана – мого діда – боротися з нацистами у лавах Червоної армії.

А за два місяці, його, батька фронтовика, було заарештовано. Йому інкримінували зраду, бо в 1941 р. був мобілізований, але не воював. Але справжня причина репресії була вказана в довідці КҐБ, репресований, бо "утримував криївку для бандитів ОУН", а також проводив вишколи для членів УПА у Ківерцівських лісах.

 

Прадіда Петра Криворучка і його двох товаришів по недолі розстріляли в Луцькій тюрмі в листопаді 1944 року.

Коли його син повернувся з фронту, він дізнався про те, що батька вбили, а матір, тітку і дядьків з родинами через це вивезли у Сибір. Його дочекалася лише дружина, яка вижила з малими дітьми у землянці, бо хата згоріла.

Чи мав підстави мій дід Іван Криворучко після цього любити чи поважати Червону Армію, де, як він розповідав, що до звичайних солдатів командири ставилися вкрай погано?

Чи мав підстави мій дід Іван Криворучко після цього любити чи поважати радянську владу, яка нізащо репресувала його родину, доки він виганяв нацистів?

Ні, він все життя вважав "совєтів" окупантами.

А його батька, мого прадіда Петра Криворучка, нещодавно, вивчивши всі архівні матеріали та документи, реабілітувала (посмертно) Національна комісія України з реабілітації.

Правда завжди знайде шлях до людей.

Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.