Наш обов'язок - вшанувати жертв розстрілів у Бабиному Яру

Цього року Україна відзначатиме 80-ті роковини початку масових розстрілів у Бабиному Яру. Наш обов’язок – гідно вшанувати пам’ять жертв цього злочину нацистського режиму незалежно від їхньої національності, віросповідання чи політичних поглядів – євреїв, ромів, українських націоналістів, полонених червоноармійців, кожного, чий земний шлях обірвався в Бабиному Яру

Замість системної державної політики з меморіалізації Бабиного Яру бачимо проштовхування владою приватного проєкту, в якому ключову роль відіграють російські олігархи, варварське будівництво на території цвинтаря та інші провокаційні дії.

Мета Москви очевидна - через проєкт російських олігархів, закамуфльований під "міжнародний", втягувати Україну в російсько-радянський простір деформації пам'яті. І водночас провокувати конфлікт, щоб звинуватити Україну і українців в антисемітизмі. Але для чого українська влада допомагає державі-агресору втілити цей сценарій?

 

Разом з тридцятьма колегами з різних фракцій зареєстрував у Верховній Раді проєкт постанови "Про додаткові заходи з ушанування пам'яті жертв трагедії Бабиного Яру та Голокосту".

Цей проєкт доручає уряду:

невідкладно розширити межі та охоронні зони національного заповідника "Бабин Яр", внести всі об'єкти, пов'язані з ушануванням жертв злочинів нацистського та комуністичного режимів на цій території, до реєстру нерухомих пам'яток України;

затвердити державну Концепцію розвитку меморіалізації Бабиного Яру, розроблену фахівцями-істориками на замовлення мінкульту і національного заповідника;

на основі цієї концепції розробити державну програму, що передбачатиме як належне фінансування з бюджету, так і можливість приватних пожертв.

Не менш важливим у проєкті постанови є пункт про неприпустимість участі в будь-якій формі в реалізації заходів із вшанування жертв Бабиного Яру представників держави-агресора, у тому числі через підставні організації.

Розгляд цієї постанови в парламенті чітко покаже, хто справді дбає про збереження і вшанування пам'яті жертв Бабиного Яру, а хто працює на московський сценарій. Хочу вірити, що здоровий глузд і відповідальність 

Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.