Палімпсест Бабиного Яру
З осені минулого року спонсорований російськими олігархами і підтриманий президентом Володимиром Зеленським Меморіальний центр Голокосту “Бабин Яр” брутально захоплює нові простори Бабиного Яру і української історичної пам’яті. Жахливі дементори, що виють вдень і вночі на єврейському цвинтарі, “синагога для роздумів” на цвинтарі православному, інсталяція в пам’ять Куренівської катастрофи, складена з цеглин, що бачили Бейліса, – чи буде цьому межа? Що може протиставити українське суспільство цей ментальній агресії?
Є таке слово "палімпсест". У давні часи люди писали на коштовному пергамені, який треба було заощаджувати. Тому часто-густо брали старий рукопис, затирали текст і писали наново на тих самих листах.
Зроблений з міцної шкіри пергамен міг винести не одну таку операцію, тому сьогодні до наш рук інколи потрапляють примірники, на яких можна роздивитися декілька шарів стародавніх текстів.
Історія людства пишеться на землі, тому майже завжди є таким самим палімпсестом. Адже на одній і тій самій території протягом тисячоліть змінювали один одного багато народів.
Інколи вони повністю зникали, залишаючи по собі лише археологічні рештки або письмові згадки. Інколи вони разом створювали новий народ, а інколи продовжували жити поруч, кожен зі своєю історією, яка накладалася і перепліталася з історією сусідів.
Але є на землі місця, де така багатошарова історія раптом стискається до якихось десятиріч чи навіть років, і різні шари рвуться один з-під одного, намагаючись захопити весь простір і затиснути решту. Одним з таких місць є київський Бабин Яр.
Найстаріший з шарів пов'язаний з міською історією. Його символом стала Кирилівська церква, що височіє тут ще з XII ст. і стала мовчазним свідком усіх подальших злочинів і трагедій.
З кінця XVIII ст. від неї в бік Лук'янівки починає розходитися коло цвинтарів: Кирилівське і Лук'янівське православні, Єврейське, Караїмське, Магометанське, Братське з ділянками для євангельських християн і маріавітів, а по Другій світовій – Військове і німецьких військовополонених.
Жахливою частиною цього багатоконфесійного некрополя під час нацистської окупації став Бабин Яр. Ще з міжвоєнних часів безбожна більшовицька влада виношувала плани перетворення його на спортивно-паркову зону. Втілюватися вони почали вже по війні, з замиву Бабиного Яру, який закінчився Куренівською катастрофою, але не зупинив блюзнірства.
Поступово майже всі кладовища було знищено, забудовано або захаращено. Набуття незалежності не зупинило цього варварства. У Бабиному Яру відкрито станцію метро "Дорогожичі", на Єврейському цвинтарі зведено житловий комплекс "Герцен Парк".
Найвідоміший шар пов'язаний з історією єврейською. Символом його є Голокост. 29 вересня 1941 р. нацисти розпочали вбивати у Бабиному Яру євреїв Києва. Лише за два дні було вбито майже 34 тис. осіб, але розстріли тривали і надалі.
Скільки їх було вбито протягом осені, достеменно так і невідомо. Історики називають цифри від 50 до 70 тисяч, але, в будь-якому випадку, на початку 1942 р. євреїв у Києві не залишилося. Бабин Яр перетворився на синонім Голокосту, і Голокост став синонімом Бабиного Яру.
І коли за двадцять років по війні вщент асимільовані радянські євреї стали згадувати про своє національне коріння, вони почали з Бабиного Яру. Тут у 25-ті роковини трагедії 1966 року відбувся багатотисячний несанкціонований мітинг, з якого веде свій відлік національне відродження українських євреїв.
Одні з них стали переконаними сіоністами і попри всі перепони дісталися Ізраїлю, інші за два десятки років створили культурні товариства, треті повернулися до синагоги. Але більшість, на жаль, так і залишилася "радянськими людьми", які плекають культ пам'яті про Голокост, що перетворився для них на альфу і омегу єврейської історії.
Це далеко не все. Окремі шари історії пов'язані з долями усіх, кого нацисти протягом двох років окупації поклали поруч із євреями на безмежне дно Бабиного Яру.
Полонені червоноармійці та радянські підпільники стали частиною радянської історії і міфу про Велику Вітчизняну війну. Українські націоналісти стали частиною історії відчайдушної боротьби українців за свою незалежність протягом усього ХХ ст.
П'ять ромських таборів включили Бабин Яр до прихованої від сторонніх очей багатовікової історії цього дивного і гнаного народу. А всі разом, включно з пацієнтами психіатричної лікарні ім. Павлова, заручниками та в'язнями Сирецького табору, стали частиною темного боку європейської і світової історії минулого сторіччя – боку, пов'язаного з нацизмом і комунізмом, з тоталітаризмом і геноцидами.
Нічого не пов'язувало між собою всі ці історії, крім землі, на якій вони сталися. Але тридцять років тому навколо Бабиного Яру почала писатися історія новітньої української нації та сучасної Української держави.
Вони лише шукають себе на сторінках світової історії, шукають своє майбутнє і свою історичну пам'ять. Через Другу світову і Биківню, Голодомор і Майдан, нова Україна поступово наближається до осмислення й Бабиного Яру.
Проте старі історії не бажають чекати. Від 1991 р. у просторі Бабиного Яру постало вже понад три десятки монументів, які вшановують різні жертви цього трагічного місця. Це "змагання" не завжди носило характер мирного співіснування пам'ятей, але довгий час не виходило за межі Бабиного Яру як такого.
Окремі, так і не реалізовані плани, як-от зведення тут єврейського общинного центру чи міського готелю, викликали широке обурення, але не глибоку суспільну дискусію.
Передумови для зміни ситуації склалися п'ять років тому, коли майже одночасно стали розроблятися два альтернативних проєкти: Комплексної меморіалізації Бабиного Яру, концепцію якої було створено українськими істориками на замовлення українського уряду, та Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр", ініційованого і фінансованого, насамперед, російськими мільярдерами єврейського походження.
Нарешті, призначення художнім керівником останнього проєкту скандального російського кінорежисера та запропоновані ним епатажні рішення вивели Бабин Яр до центру суспільної уваги. Вже понад рік точиться публічна дискусія про те, що можна, а чого не можна робити в цьому місці, хто, що і в який спосіб має вшановувати тут.
Меморіальний центр Голокосту "Бабин Яр" хочуть звести на багатостраждальній землі зруйнованого Єврейського цвинтаря. Остання концепція Центру, презентована на початку цього року, передбачає створення безлічі музеїв, парку, синагоги, інсталяцій тощо, тобто свідоме доведення до абсурду хаотичного палімпсесту пам'ятей.
Але центральним об'єктом, як і раніше, залишається музей історії Голокосту в Радянському Союзі, сором'язливо названому "Східною Європою". І це важливо, адже справа не в скандальному режисері, який лише брутально і незграбно оприявнив те, що академічно і вишукано намагалися зробити його попередники.
А саме, що цей проєкт від самого початку був вибуховою сумішшю двох агресивних і егоцентричних візій. Російсько-радянської, яка нав'язливо культивує ностальгію за "спільним радянським минулим", і єврейсько-радянської, яка воліє не бачити жодних трагедій поруч із Голокостом.
У поєднання з неодмінним нагадуванням про "українську співучасть у нацистських злочинах" цей проєкт здатен стати справжньою міною під ще дуже хиткою будівлею української історичної пам'яті. Міною, закладеною у самому центрі української столиці.
На принципово інших засадах стоїть Концепція комплексної меморіалізації Бабиного Яру. З одного боку, вона визнає принципову неможливість, ба більше, небажаність стирання різноманітних шарів історії цього простору.
Але українські історики на цьому не зупиняються і прагнуть у певний спосіб об'єднати їх. Тому вони пропонують створення трьох пов'язаних об'єктів: Українського музею Голокосту і Меморіального музею Бабиного Яру, що мають розміститися у новому архітектурному комплексі поза межами території розстрілів і поховань, і Меморіального парку, що має включати Бабин Яр і навколишні кладовища з усіма зведеними тут пам'ятниками.
Музей Бабиного Яру має розповідати про історію цього місця в контекстах історії Києва та України, історії бездержавної і колоніальної, у якій ми не були хазяями на власній землі.
Музей Голокосту має розповідати про всю його історію, причини і наслідки, в контекстах історій світової, німецької, єврейської та української.
Розповідати про Голокост одночасно як безпрецедентне явище і як універсальний символ усіх геноцидів у світі, адже лише наша земля у минулому сторіччі зазнала чотирьох з них: Голодомору, Голокосту, геноциду ромів і депортації кримських татар. Перетнутися ці музеї мають в одній точці – 29 вересня 1941 року.
А Меморіальний парк має створити необхідний простір для роздумів і рефлексій. Але про що ж має думати людина, що прийшла сюди? Невже лише про те, що ми споконвіку живемо окремо один від одного, лише випадково зустрічаючись на якомусь клаптику землі?
Чи все ж таки про те, що є в нас спільного, а саме – про цінності, які одні мають нагадувати нам, що всі ми, зрештою, люди. Про особисту відповідальність за цей світ, про безцінність кожного життя, про тих, хто, попри все, намагався ці життя рятувати, часто-густо ціною власного.
Парадокс, але Центр, що хоче розповідати про радянську історію, позиціонує себе як орієнтований, насамперед, на західних туристів і апелює до уявних "міжнародних стандартів" меморіалізації Голокосту.
Натомість проєкт комплексної меморіалізації, що прагне інтегрувати українську історію до світової, розглядає головною цільовою аудиторію, насамперед, українську молодь і хоче запропонувати світові українську візію історії Голокосту.
Це не поодинокий парадокс і не останній конфлікт, який доведеться подолати українському суспільству на шляху до усвідомлення себе і своєї важкої історії. Куди призведе цей шлях, побачать уже наступні покоління. Нам же залишається лише писати нові рядки на старому палімпсесті…