Віктюк: ти говориш, що плакав?

Навряд чи можу уявити своє життя без зустрічей із Романом Віктюком. Це були випадкові зустрічі, ми жодного разу не домовлялися, але завжди зустрічалися. Повсюди. У книгарні. — У твоєму віці я не був такою нудною мишею, не загрузав у книжках в таку погоду. У театрі, на його виставі.

 

— Ти говориш, що плакав? Та весь зал плакав, бо це геніально. У кав'ярні. —А подивись на нього, поки він не вмер, це живий класик української журналістики — говорить Роман Григорович юному супутнику. Мені ще й сорока немає, я не збираюсь помирати. Огризаюсь: це ви живий класик, хай на вас і дивиться.

У літаку. — Перестань читати, подивись на небо, коли ти ще з ним зустрінешся? У метрополітені. — Я маю бути невпізнаним! Й одягає чорні окуляри такого розміру, що тільки сліпий може не звернути на нього увагу. Але все це — вічна буффонада, бурлеск, те, що робило знаходження поруч із ним легким і щасливим, як келих шампанського.

Головною була інша зустріч, дуже коротка. 1 січня вже не пам'ятаю якого року ми відлітаємо із друзями з Києва до Ужгороду. Новорічні свята. Але аеродром Ужгорода у своєму репертуарі, літачок робить посадку на резервному аеродромі. Львів. Що ж, поїдемо потягом.

Наступного дня, сонячного й якось не по-зимовому теплого ми виходимо на Площу Ринок прогулятися перед подорожжю. І я бачу – Роман стоїть як пам'ятник собі у якомусь неймовірному пальто, у якихось надзвичайних окулярах. І я розповідаю йому, як тут опинився.

Він дивиться на мене здивовано: божевільний! Я казав тобі що ти божевільний!? Як ти можеш від усього цього, від цієї площі, від цього сонця, від цього міста кудись тікати? Господи, це ж треба таке…

Отаким, щасливим, усміхненим й яскравим на головній площі рідного міста я його й запам'ятаю.

Мирослав Іванек : Міф про 100 тисяч жертв на Волині та Галичині

За польською історіографією, політичними актами та навіть законодавством — 40 тисяч вбитих поляків на Галинині, які разом із 60 тисячами на Волині, становить сакральну кількість 100 тисяч польських жертв на Волині та Галичині, які загинули в рамках "Волинсько-галицького геноциду, скоєного українськими націоналістами".

Андрій Сибіга: Консульство України в Дамаску існувало ще 100 років тому

Архіви доводять, що навіть у далекій Сирії ми не розбудовуємо свою присутність з нуля. І ми як держава не зʼявилися на політичній мапі світу в 1991 році нізвідки, попри всю російську брехню. Історія України та української дипломатії сягає століть та є тяглою від Княжої доби, Козаччини, УНР та до сучасності.

Євген Бойко: Як Львів відновлює музей Шухевича?

Початок 2024 року став трагічною сторінкою в історії Львова. У ніч на 1 січня російські шахеди влучили в музей Генерал-хорунжого Романа Шухевича, який зазнав значних пошкоджень. До початку повномасштабної війни музей Романа Шухевича налічував 600 оригінальних експонатів.

Юрій Юзич: Тенор хору Кошиця і ветеран Армії УНР

На фото – тенор хору Кошиця — ветеран Армії УНР Леонід Татарів. Задовго до війни він співав у хорі Свято-Михайлівськрго Золотоверхого чоловічого монастиря в Києві. А коли прийшли окупанти – зі зброєю в руках став на захист України. Один із тих, хто своїм співом зробили "Щедрик" всесвітньо відомим українським твором. І один із небагатьох учасників хору, який опісля в США зміг відчути популярність цієї української колядки.