Відведіть Дуду в музей!

Листування між послом Польщі Анджеєм Пшиленбським та України Андрієм Мельником зі сторони нагадує боротьбу двох йокодзун. Обидва посли ментально чимсь схожі між собою. Проте лист Пшиленбського Мельнику навіть з польського боку виглядає як оголошення нової історичної війни Україні.

Ten tekst przeczytasz po-polsku

Проти нашого посла у Берліні Андрія Мельника, який вже рік дивує українських та німецьких істориків своїми звинуваченнями, розпочав війну посол Польщі в Берліні Анджей Пшиленбський.

Він відрізняється ще більш екстравагантним світоглядом, ніж наш, і в Берліні спричинив вже не один скандал. Можливо наш посол Мельник у своїх нападах на "неправильних" істориків діяв за прикладом польського колеги. Але тут не про це.

 
Посол Польщі в Берліні Анджей Пшиленбський вважає, що під час Другої світової війни загинуло кілька сотень тисяч українців

Бо раптом посол Пшиленбський послухав радіо. Німецьке. А там виступав посол Мельник.

І тут у посла Пшиленбського щось почало тліти, підгоряти і плавитися. Посол Пшиленбський написав послу Мельника листа.

У контексті конфлікта нашого посла з українськими та німецькими істориками це виглядає саме як поєдинок двох традиційних борців-сумоїстів: Мельник нарешті отримав достойного суперника.

Лист польського посла українському днями опублікувала польська Gazeta Wyborcza у публікації "Посол Пшиленбській на стежці війни. Цього разу – з Україною".

 
 
Лист посла Анджея Пшиленбського послу Андрію Мельнику опублікувала польська Gazeta Wyborcza

Суть претензій Пшиленбського: ніяких 8 мільйонів жертв українців у Другій світовій війні не було, можна говорити максимум про кілька сотень тисяч. Натомість згадує і "українську охорону" Аушвіца, і українців, які причетні до розстрілів євреїв у Бабиному Яру.

Там багато цікавих "історичних відкриттів".

Славомір Ценцкевич один з відомих польських істориків написав пару років тому у популярному тижневику Do Rzeczy: "…мусимо чітко - так само як Ізраїль - репрезентувати власну національну точку зору. Інакше програємо боротьбу за місце поляків як жертв двох тоталітаризмів".

Я тоді не міг збагнути, як і з ким поляки планують боротися за місце головної жертви двох тоталітаризмів. Виявляється - з нами, з українцями.

Так от. Трохи цифр:

Польських солдат і офіцерів у збройній боротьбі з нацизмом загинуло 240 тисяч.

Солдат і офіцерів з України - 3 500 000.

Тобто в 14 разів більше.

За підрахунками Музею історії України у Другій світовій війні на території сучасної Польщі у боях з Вермахтом загинуло більше 700 тисяч солдат і офіцерів, які були мобілізовані з України.

Тобто українців у збройній боротьбі з нацизмом на території Польщі у 1944-45 роках загинуло майже в три рази більше, ніж польських вояків за усі 6 років Другої світової.

У понеділок та вівторок у Києві перебуватиме з візитом президент Польщі Анджей Дуда.

Треба терміново внести зміни у програму візиту і рівно на півгодини завести його до Національного Музею історії України в Другій світовій війні! Цього буде достатньо.

Там зберігаються сповіщення про смерть і оригінальні списки загиблих більш ніж 3 мільйонів солдат і офіцерів, мобілізованих з України.

Ці стелажі зі свідченнями про трагічні долі більш ніж 3 мільйонів українських вояків справляють неймовірно гнітюче враження. Це - залізні факти, неспростовні свідчення, а не марення фантазера Пшиленбського.

Іще одна цитата. Професор Тімоті Снайдер, виступ у Бундестазі 20 червня 2017 року:

"...На боці союзників воювало і, відповідно, загинуло більше українців, ніж французів; воювало і, відповідно, загинуло більше українців, ніж британців; воювало і, відповідно, загинуло більше українців, ніж американців; воювало і, відповідно, загинуло більше українців, ніж французів, британців і американців разом узятих. Разом узятих!

...

Отже, коли ми думаємо, як закінчилась окупація, ми також повинні пам'ятати, де більшість часу були українці: пам'ятати, що українці страждали під німецькою окупацією, де приблизно 3.5 мільйони українських цивільних, переважно дітей і жінок, було вбито; і, знову ж таки, приблизно 3 мільйони українців загинули в уніформі Червоної армії, воюючи з Вермахтом."

У цій цитаті професор не згадує українських євреїв-жертв Голокосту. Масштаб цих жертв оцінюють у 1-1,5 мільйони.

Отже. 3 + 3,5 + 1,5 = 8 мільйонів жертв Другої світової в Україні.

Відведіть Дуду в музей!

Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.