Заява громадянського суспільства стосовно проектів Меморіалу і Музею Голокосту в Києві

Представники громадянського суспільства, вважають неприпустимим підписання меморандуму про взаєморозуміння та співпрацю між українським Урядом та Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр» (власне з російським проектом), яке відбулося з нагоди 79-х роковин трагедії Бабиного Яру. «Історична правда» публікує заяву громадянського суспільства у повному обсязі.

 

У продовження публічної дискусії навколо проектів Меморіалу і Музею Голокосту на території Бабиного Яру в Києві, звертаємо увагу на Звернення української культурної та наукової спільноти щодо меморіалізації Бабиного Яру (травень 2020) та Звернення українських євреїв до громадянського суспільства України (вересень 2020).

Йдеться про протистояння двох проектів вшанування пам'яті жертв Бабиного Яру: російського та українського. Відповідно російський проект в основному фінансується підконтрольними путінському режимові російськими мільярдерами, які також фінансують проекти, що сприяють зміцненню воєнного потенціалу Росії – країни-агресора, що веде проти України неоголошену війну.

У нас є всі підстави стверджувати, що цей проект, спрямований нібито для вшанування жертв Бабиного Яру, є продовженням російської гібридної агресії проти України.

По-перше, вже мала місце низка публічних скандалів і відвертих маніпуляцій зі змістом історичного наративу згаданого російського проекту. Немає ніяких підстав вірити "на слово" лояльним до путінського режиму російським бізнесменам, яким цей режим безперешкодно дозволяє вкладати кошти в Україну.

По-друге, цілком в дусі путінської політики реабілітації сталінізму та радянського тоталітаризму, історичний наратив цього проекту уникає історичних обставин, в яких відбувалася вся трагедія Бабиного Яру.

А саме, майже двадцятилітнє панування тоталітарного комуністичного режиму, який не лише підтримав мілітаризацію вермахту і вступив у Другу світову війну союзником нацистської Німеччини, але також створив ті зразки масових репресій, на яких вчилися лідери Третього Райху. Зокрема у практиці розгортання концтаборів та у масових розстрілах мирного населення.

Такий Меморіал не може будуватися для туристів, як заявляють автори російського проекту. Він не може вимагати покаяння від тих, хто не брав участі в масових вбивствах. Ми розглядаємо цей Меморіал з погляду історичної пам'яті цілого українського народу і тому вважаємо, що він має бути українським, а не російським.

Український проект, ініційований Інститутом історії України НАНУ, виступатиме не лише уособленням пам'яті про Голокост, але також й про усі минулі геноциди та пересторогою перед загрозами таких катастроф у майбутньому.

Тому ми, представники громадянського суспільства, вважаємо неприпустимим підписання меморандуму про взаєморозуміння та співпрацю між українським Урядом та Меморіальним центром Голокосту "Бабин Яр" (власне з російським проектом), яке відбулося з нагоди 79-х роковин трагедії Бабиного Яру.

Закликаємо усіх небайдужих громадян всіма силами підтримати український проект комплексної меморіалізації Бабиного Яру та не допустити реалізацію російського підступного проекту як такого, що несе загрозу національній безпеці України та її міжнародному іміджу.

Звертаємося до Президента України Володимира Зеленського з вимогою скасувати згаданий меморандум й підтримати саме український проект комплексної меморіалізації Бабиного Яру. Адже співпраця з країною-агресором у царині історичної пам'яті є нічим іншим, як ще одним виміром капітуляції.

Закликаємо громадянське суспільство негайно, всіма легітимними засобами, включно з акціями протесту і непокори, створити опір діяльності Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр" як такого, що курується країною-агресором та окупантом.


Підписати звернення можна за посиланням.


Уже підписали.

Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.