Час зрілості. Звернення Ініціативної групи "Першого грудня"

Прагнення свободи – це наше велике здоров'я; анархізм – це наша велика хвороба. Українське суспільство не є "турецькою галерою", воно є зграєю козацьких чайок. Але велике завдання в тому, щоб ці чайки не розплилися хто куди. Щоби вони, попри відмінності, діяли спільно, коли цього вимагає історія.

 

Незалежній Україні вже 29 років. Але насправді значно, значно більше.

Наша країна не постала "нізвідки". Ми пам'ятаємо про боротьбу українських повстанців, дисидентів і політв'язнів за часів СРСР. Про нестримне прагнення до свободи та всі спроби відновлення незалежності. Про "криваві землі", на які нашу країну перетворили режими нацистського та комуністичного тоталітаризму.

Пам'ятаємо про незалежність 1917-1921 років, без якої не було би сьогоднішньої України. Пам'ятаємо про зусилля Кирило-Мефодіївців у середині ХІХ століття, про повстання Мазепи, про державність Війська Запорозького XVII-XVIII століть. Про Велике Князівство Литовське, про Київську Русь.

Наша країна не постала "нізвідки". Її історія – глибинна.

У цій історії головною цінністю була свобода. Прагнення свободи від примусу, від насильства, від образи гідності. Свободи від "царя", "фюрера", "вождя", чи "генсека". Україна дихає свободою. Це її кисень.

Але кожна цінність має свою тінь. Тінь нашої свободи – наш анархізм. Ми не хочемо нікому коритися – але часто не хочемо нікого слухати. Ми не хочемо наказів – але часто не хочемо порад. Ми не хочемо муштри – але часто не хочемо об'єднання та командної дії.

Свобода без відповідальності – це анархія. Відповідальність без свободи – це рабство.

Свобода є нашою великою силою, анархізм внаслідок безвідповідальності є нашою великою слабкістю. "Темним боком" нашого місяця.

Незалежність – це необхідна, але недостатня умова для справжньої самостійності, демократії, військової сили, економічного добробуту.

Останнім часом у нашому суспільстві посилюються ці анархічні тенденції. Спільноти розколюються і дрібнішають. Ненависть до тих, хто вчора стояв з тобою по один бік барикади, стає занадто поширеною емоцією.

У нас багато лідерів – але мало командних гравців. Багато отаманів – але мало тих, хто має відчуття спільноти. Ми не підбираємо слів – і вживаємо слово "ворог" там, де можна було би обмежитися "опонентом".

Але ненависть і розкол – це слабкість. А українці слабкі тільки тоді, коли самі себе руйнують.

Прагнення свободи – це наше велике здоров'я; анархізм – це наша велика хвороба. Українське суспільство не є "турецькою галерою", воно є зграєю козацьких чайок. Але велике завдання в тому, щоб ці чайки не розплилися хто куди. Щоби вони, попри відмінності, діяли спільно, коли цього вимагає історія.

У цей День Незалежності ми звертаємося до українського суспільства з закликом усвідомити загрозу розбрату і подолати ці роз'єднавчі тенденції. Наш ворог – у Кремлі; він діє як ззовні, так і через відверто проросійські сили всередині України. Але не варто шукати його серед своїх посестер і побратимів, чи навіть серед своїх опонентів.

Захист своєї держави, створення потужної сучасної армії та побудова європейської держави на засадах верховенства права і людської гідності є нашим головним пріоритетом і значно важливішим за тактичні відмінності поглядів та інтересів.

Нашим чварам ми можемо протиставити тільки спільну відповідальність: за своє життя, за майбутнє своїх дітей та онуків, за свій народ і за свою країну.

Незалежній Україні вже 29 років. Але насправді значно, значно більше. Ця історія може навчити нас не повторювати колишніх помилок. Українці вміють бути не тільки анархічними – але й солідарними. Наші Майдани нас цього навчили.


З Днем Незалежності!


Слава Україні!


Олександра Гнатюк, Володимир Єрмоленко, Євген Захаров, Йосип Зісельс, Ігор Козловський, Мирослав Маринович, Ігор Юхновський, Ярослав Яцків

Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.