Спекуляції, маніпуляції і моралізаторство Путіна

Прочитав статтю Путіна щодо Другої світової. Треба визнати, талановита пропаганда. Й виглядає доволі стрункою для тих, хто не сильно орієнтується в історії

Проте під ближчим оглядом - неприховано маніпулятивна. Наприклад, "розчленування" Чехословаччини в 1938 році описується саме цим терміном у жаских барвах змови і зради, а окупація країн Балтії називається "інкорпорацією за взаємної згоди зі збереженням інститутів влади, мови та прав". Про ганебну зимову війну у Фінляндії ані слова.

Звичайно, не обійшов Путін увагою й український визвольний рух, кілька разів згадавши Бандеру, бандерівців, Волинську різанину й навіть приписавши їм розстріли в Бабиному Яру.

Впадає у вічі й якась особлива неприязнь до Польщі. Путін підкреслює її нібито провідну роль у тому, що іще влітку 1939 року не було досягнуто згоди між СРСР, Францією та Британією щодо спільної коаліції проти Німеччини.

 

А пізніше він просто смакує висловлювання британців (за Путіним, сказані восени 1939 року), що начебто про повернення полякам західної України та Білорусі не може бути й мови, тож варто обмежитися відновленням маленької "етнографічної" Польщі.

Загалом лінія на виправдання таємного протоколу до пакту Молотова й Рібентропа виглядає найменш переконливо. Зокрема, один з аргументів: а могли й до Варшави піти! Але ми не такі - зупинились на лінії Керзона (яку ще в 1919 році Керзон визначив як "природну західну межу Польщі"). Путін доходить до того, що припускає наявність таємних угод із Німеччиною і в інших країн: мовляв, нумо, зізнайтеся, у вас теж було?!

Взагалі смішно виглядають слова на початку статті про те, що "спиратимуся на документи" і не додаватиму жодних домислів та "не хочу нікого повчати чи обвинувачувати". Бо текст насправді перенасичений і спекуляціями, і маніпуляціями, і міркуваннями, і моралізаторством.

Чого вартують прямі інвективи в бік тих європейських лідерів, які "забувають" про провідну роль СРСР у перемозі; й у бік тих, хто зносить пам'ятники "освободітєлям" (цікаво, це привіт чехам через Конєва чи нам?). Про повторювані прокляття у бік "посіпак" я уже згадував.

 

Закінчує Путін геніальною ідеєю саміту п'ятьох країн - постійних членів Ради Безпеки ООН. На зустрічі Путін хоче поговорити про нові засади світу й домовитися про гарантії. Хоча про Україну при цьому не згадує, але зрозуміло, яка доля чекає на нас: Крим він пропонуватиме визнати "інкорпорованим за взаємною згодою", а Україну в цілому - сферою інтересів Росії (зрештою, нічого нового).

Що ж, яким би не був маніпулятивним, але це наратив. Нашій владі би теж пасувало попрацювати над нашим гранд-наративом.

Ах, да, це про що я? Про який національний наратив може йтися, коли штампуються справи про "зраду" в Керченській протоці й "розпалювання ворожнечі" шляхом одержання томосу? Рівень стратегічного мислення - трохи менше, ніж зеро.

Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.