100 років тому Радянська Росія визнала де-юре незалежну Грузинську Демократичну Республіку

Спотворена історія всього двадцятого століття стала найсильнішою зброєю в руках сьогоднішнього російського керівництва проти спроб сусідів порвати з радянським минулим. Рано чи пізно згадка про такі символи як Договір від 7 травня 1920 року виведе з ладу московську пропаганду.

 
Члени Установчих Зборів Грузії обраних у 1919 році

Минулого літа, коментуючи заборону авіасполучення з Грузією,президент Росії Володимир Путін повторив давно сформовану в Москві тезу щодо Тбілісі, згідно з якою Сталін "подарував" Грузії Абхазію таЦхінвальський регіон.

Відповідно претензії Грузії на ці два регіони не обґрунтовані й російські війська там лише відновлюють історичну справедливість.

При цьому Грузинська Демократична Республіка 1918 – 1921 років є історичною випадковістю, а входження Грузії до складу Радянського Союзу було неминучою закономірністю (Сталін, Берія, Орджонікідзе – вони ж грузини!).

Погляд на російсько-грузинський договір, підписаний сто років тому, викриває фальшивість усієї московської міфології, яка від 1991 року використовується для виправдання агресії проти Грузії.

Цим міжнародним договором Радянська Росія не тільки визнала незалежність Грузії де-юре, але і зафіксувала Абхазію й Цхінвальський регіон в її межах, повністю відмовляючись від втручання в суверенні справи Тбілісі.

До моменту підписання договору Грузія не лише повністю контролювала ці провінції, а й змогла провести там багатопартійні вибори як до парламенту, так і до місцевого самоврядування.

Підписання договору в Москві членом Установчих Зборів Грузії й переговірником від імені уряду Ное Жорданія Григолом Уратадзе і заступником Комісара із закордонних справ РФСР Львом Караханим у присутності самого Йосипа Сталіна стало несподіваною подією для багатьох, оскільки Радянська Росія з підозрою та побоюваннями дивилася на прагнення молодої Грузинської республіки робити кроки до розбудови демократичного суспільства.

 
Григол Уратадзе

Однак для Сталіна, який проводив політику Росії щодо Грузії, договір був всього лише паузою. Саме в цей момент Радянська Росія вела масштабну війну з Польщею, чиї війська входили в Київ, а спроба вторгнення кількома тижнями раніше до Грузії невеликих частин Червоної Армії з боку Азербайджану провалилися.

Дискусії в Політбюро ЦКРП (б) на тему Грузії в другій половині 1920 року, а також телеграми посла РФСР в Тбілісі Кірова свідчать про те, що саме Сталін педалював якнайшвидше повномасштабне військове вторгнення, а Ленін пропонував відкласти рішення "грузинського питання".

Мотив Сталіна не важко розгадати: якщо його батьківщина змогла б обрати інший шлях, шлях парламентської демократії, то й він і партія більшовиків залишилися б такими ж відкинутими грузинським суспільством, як і в момент підписання договору, а сам він з високою ймовірністю зазнав би фіаско в боротьбі за владу в Кремлі.

 
Лев Карахан

До кінця 1920 року Грузія змогла досягти не тільки внутрішньої стабільності, а й зуміла провести багатопартійні вибори до парламенту й місцевого земства (в 2015 роціз 'ясувалося, що перша в світі жінка-мусульманка Пері Ханум Софієва була обрана на демократичних виборах саме в Грузії), функціонували вільна преса і навіть суди присяжних.

Сам факт існування такої Грузії колосально контрастував із тиранією, яка формувалася в Росії після більшовицького перевороту. Цей контраст підкреслювала західна преса тих років.

Незважаючи на критику правої опозиції в Установчих Зборах Грузії, уряд Ное Жорданія сподівався, що визнання незалежності Росією відкрило б дорогу до визнання країни з боку західних держав.

Вже 26 січня 1921 року в Парижі від імені Верховної ради союзників прем'єр-міністр Франції Арістид Бріанд повідомив міністра закордонних справ Грузії Євгена Гегечкорі про рішення союзників визнати Грузію де-юре.

З країн, утворених на просторах колишньої імперії, тільки Фінляндія, Польща, Балтійські країни і Грузія отримали таке визнання.

Сталін більше не міг чекати. За його ініціативи вже 11-го лютого дві армії червоних (дев'ята і одинадцята) вторглися в Грузію з п'яти напрямків, спочатку інсценувавши повстання у прикордонному з Вірменією регіоні.

Грузія чинила спротив місяць. Французький корабель навіть атакував дев'яту армію більшовиків в Абхазії, що дозволило грузинській армії зайняти Гагру контратакою вже після падіння Тбілісі 25 лютого.

Однак 17 березня країна була окупована. Почалися кривава бійня. Сталін знав багатьох, з ким він хотів звести рахунки. З 130 членів парламенту в країні залишилися 108, з яких у різний час було розстріляно 51, а більшість тих, хто вижив, було репресовано.

 
Договір від 7 травня 1920 року

Десятки тисяч грузинів втратили життя під час різних хвиль розстрілів і депортацій. Відповідно до звіту Конгресу США від 1954 року лише після придушення антирадянського повстання у серпні 1924 року було розстріляно кілька тисяч осіб за три дні.

Настрої в грузинському суспільстві були настільки антибільшовицьким, що коли у 1921 році Сталін провів зустріч тбіліському театрі з робітниками (це була його остання зустріч з використанням грузинської мови), присутні освистали його як зрадника.

Після зустрічі учасники згадували його слова: "Цю країни потрібно пройти гарячою праскою революції".

Іронія долі, але сьогодні кремлівська пропаганда в Грузії намагається культивувати особу Сталіна як символ якогось вигаданого антизахідного грузинського націоналізму. Сталін, мовляв, із бідної сім'ї, провінційної глухомані, досягнув вершин, виграв війну! Чи не повинні патріоти Грузії пишатися ним?

Амбівалентне ставлення теперішньої влади Грузії до радянського минулого до певної міри сприяє успіху такої міфології: від 2012 року в Грузії з'явилося сім нових статуй Йосифа Віссаріоновича.

Спотворена історія всього двадцятого століття стала найсильнішою зброєю в руках сьогоднішнього російського керівництва проти спроб сусідів порвати з радянським минулим. Рано чи пізно згадка про такі символи як Договір від 7 травня 1920 року виведе з ладу московську пропаганду.

: Як росія краде українські культурні цінності: сучасна історія

За оцінками ЮНЕСКО, завдані російською агресією з 2014 року збитки українській культурній спадщині становлять понад $2,6 мільярда. Вважається, що це розграбування українських музеїв є наймасштабнішим із часів Другої світової війни. Для прикладу – в той час на території України окупаційними військами було знищено і викрадено понад 500 тисяч музейних експонатів, 51 млн книг, 46 млн архівних справ, а з 2015 по 2023 рік лише в Криму рф провела понад 1 385 археологічних розкопок і вивезла приблизно 5 мільйонів артефактів.

Андрій Пишний: Гроші – те, що возвеличує та фіксує нашу історію

Як має змінитися зовнішній вигляд національної валюти, щоб «говорити» не про минуле, а про сучасне та майбутнє? Які сенси має транслювати українська гривня про цінності нашої держави та історичні події, які ми переживаємо?

Юрій Юзич: Юліан Нестайко і Віденська сотня УСС

На світлині – дядько класика української дитячої літератури Всеволода Нестайка. Бойовий командир УСС поручник Юліан Нестайко. Звісно, що Всеволод чудово знав історію рідного брата свого батька – Зенона. Знав, що обидва Нестайки пішли добровольцями до УСС і пройшли всю визвольну війну, включно із боями проти білих та червоних московитів. Що обоє загинули у боротьбі з окупантами.

Радомир Мокрик: Уроки ненасильницького спротиву

Ненасильницький рух спротиву в Україні має виразну традицію – не лише успішних революцій, але й копіткої щоденної роботи, яка протягом «короткого ХХ століття» в Україні під радянською владою увійшла під загальною назвою «дисидентський рух».