Польща - Україна - історія. Форум прагнення до правди

Зустріч проходила у приємній атмосфері. Незважаючи на різницю у підходах, представники обох сторін намагалися слухати і розуміти один одного.

Незадовго до зустрічі у Києві у "Дзеркалі тижня" був опублікований важливий текст Олександра Зінченка, радника голови Українського інституту національної пам’яті, присвячений "польсько-українській асиметрії пам’яті".

Спецпроект "Пам'ятаймо Волинь"

У процесі взаємного розуміння і визнання правди, який може остаточно призвести до справжнього і глибокого поєднання, ми досі знаходимося на початку шляху. Але я глибоко переконаний, що саме сьогодні найкращий момент, щоби вирушити у цей шлях пройти його до кінця.

Можливо, знову такий шанс випаде нескоро. Однак це значно більше, ніж шанс – це також виняткова відповідальність. Невикористання цього шансу може принести нашим народам плачевні результати, оскільки зараз для нас настав особливий момент: сучасність нас не розділяє.

Поляки підтримують українців в їхній боротьбі за свободу, територіальну цілісність і право обирати власний шлях розвитку. Невипадково ворожа Польщі та Україні пропаганда Володимира Путіна протягом останніх місяців почала займатися історією польсько-українських відносин значно активніше, ніж робила це раніше.

Не можна нам також уникати важких тем. Однак це не означає, що ми можемо собі дозволити "піти коротким шляхом". Взаєморозуміння і поєднання повинні бути глибокими і спиратися на ґрунтовний фундамент правди.

Відмінність досвіду

Для Західної Європи ключовий досвід XX сторіччя – це дві світові війни, які поглинули мільйони жертв, призвели до втрати великодержавницького значення Європи і змінили спосіб бачення національної співдружності.

Воєнна травма, яка проявляється у багатьох галузях суспільного і культурного життя і, водночас, нова загроза, якою став Радянський Союз, підштовхнули політичних лідерів колишніх великих держав до зближення.

Найважливішими рушійними силами зміни післявоєнного устрою стали Франція і Німеччина, і у першу чергу - особисто їхні лідери Шарль де Голль і Конрад Аденауер. Обидва глибоко релігійні, обидва з багажем досвіду II світової війни.

Архітектори нової Європи - німець Аденауер і француз де Голль

Поєднання народів, один з яких був винуватцем, а другий - жертвою (що зовсім не полегшувало перебіг процесу), почався з неочікуваного поцілунку, яким де Голль здивував Аденауера після підписання договору про дружбу у 1963 році.

Цей процес продовжувався потім безперервно, незважаючи на зміни лідерів, яких обирали на демократичних виборах. Потрібно було ще багато років, щоби їхні наступники Франсуа Міттеран і Гельмут Коль у 70-у річницю початку I світової війни разом схилилися у наступному жесті поєднання над могилами жертв-молодих солдатів під Верденом.

Два лідери, німецький і французький - на місці кривавої битви під Верденом

Центральна та Східна Європа інакше пережила XX століття.

Ключовим досвідом цього періоду для неї були два тоталітарні режими – німецький нацизм і радянський комунізм.

На противагу Заходу, Схід на власному досвіді відчув реальний вплив обох цих злочинних ідеологій. Для нашої частини континенту не тільки II світова війна мала абсолютно інший перебіг (невипадково переважна кількість жертв походить з нашого регіону), іншими були також її результати.

Залізна завіса, яка, згідно із словами Вінстона Черчилля, опустилася від Щецина до Трієста, відрізала Схід від Заходу на кілька наступних десятиліть. Багато мешканців Центральної Європи вважають, що остання війна закінчилася тільки з падінням другого тоталітарного режиму у 1989 році.

Так виглядала "залізна завіса" в уяві карикатуриста. Реальність була набагато страшнішою

Відповідно, коли західні європейці з полегшенням приймали капітуляцію їх єдиного ворога, яким були німці, схід нашого континенту був поневолений другим тоталітарним режимом і переживав підсилену радянізацію, яка всюди проходила за схожою схемою, хоча з суттєвою різницею, що виникала із специфіки окремих держав.

У досвіді як поляків, так і українців суттєве місце займає пам'ять про боротьбу антирадянського підпілля з радянською владою, яка тривала протягом півтора десятка років після закінчення II світової війни.

Ця пам'ять протягом останніх років як у Польщі, так і в Україні є суттєвим складником самосвідомості наших незалежних і суверенних народів.

Коли опустилася "залізна завіса", суспільства центральноєвропейських країн, які зазнали вплив радянізації, були змушені примиритися не тільки з ліквідацією незалежності, але й з грубим обмеженням особистої свободи. Закриті кордони, відсутність свободи слова, дисиденти і опозиціонеру у в’язницях – такою була доля як поляків, так і українців.

Це був невідповідний час і невідповідні умови для взаємного з’ясування будь-чого та написання історії без фальсифікацій. Це коштувало нам спізнення на кілька десятків років на шляху дебатів і поєднання.

Чверть століття свободи

Падіння комуністичного режиму в 1989 році принесло полякам свободу і, разом з цим, нові можливості. Українцям довелося чекати своєї свободи ще два роки.

Лідер профспілки "Солідарність" і майбутній перший президент вільної Польщі Лех Валенса

Вільні народи можуть і повинні суверенно формувати свою закордонну політику, але також вони повинні забезпечити повну свободу історичних досліджень і публікації їх результатів. Тільки таке невимушене прагнення до правди може бути підставою для праці політиків і формування суспільної думки у майбутньому.

Дуже часто у цьому контексті посилаються на польсько-німецьке поєднання. Його започаткували лідери – спочатку духовні (знаменитий лист польських єпископів до німецьких єпископів), потім, вже у вільній Польщі, також політичні.

Безумовно, нам варто черпати з цього досвіду, однак слід пам’ятати, що кожна ситуація, кожні відносини між двома суспільствами є винятковими і єдиними у своєму роді. Отже, окремі рішення неможливо перенести на інший ґрунт. У кожному випадку слід, згідно з його специфікою, знайти такі інструменти, що найбільше підходять.

Тут не треба пояснювати, що польсько-українські відносини протягом останніх десятиріч фундаментально відрізняються від польсько-німецьких відносин. Попередній історичний діалог в обох випадках також проходив зовсім інакше.

Меморіал у Вроцлаві зі словами історичної ваги - "Вибачаємо і просимо вибачення"

Нема сумнівів, що польські та українські історики мають перед собою багато праці. Незважаючи на чверть століття незалежності і спроби, які робили у цей час, як написав Зінченко "щось пішло не так".

Історична суперечка протягом останнього часу викликала фактичне "замороження" офіційних дебатів по найбільш суперечливих питаннях. На щастя, це не означає, що ми знаходимося у тій самій вихідній точці, що і чверть століття назад.

Як польські, так і українські історики протягом цього часу значно поширили свої знання, з’явилося багато праць, були опубліковані збірки документів, відбувся ряд конференцій.

Незважаючи на те, що роботи у даному форматі закінчилися у негативній атмосфері, значний доробок принесли зустрічі у межах циклу "Польща-Україна: важкі питання". Крім цього, на політичному полі було зроблено певні кроки, наприклад засудження операції "Вісла" польським Сенатом, та спільні богослужіння за участю президентів Віктора Ющенко і Леха Качинського у Павлокомі і Гуті Пеняцькій.

Президент Польщі Лех Качинський у знищеному польському селі на Львівщині Гута Пеняцька

Також неможливо не згадати зроблену у червні 2013 р. спільну заяву римського костелу і греко-католицької церкви у Польщі і в Україні з проханням про взаємне прощення.

Польсько-український форум істориків

Звичайно, цього всього наразі замало. Тому факт початку дебатів у рамках Польсько-українського форуму істориків має велике значення.

За рішенням його учасників вже на третій зустрічі у рамках даного форуму, в жовтні наступного року, необхідно зайнятися найбільш болючими і драматичними питаннями у відносинах між поляками і українцями у XX столітті, тобто подіями, які у Польщі називають Волинським злочином, у документах українського підпілля (ОУН(р) і УПА) називають антипольською акцією, а в українській історіографії це називається Волинською трагедією і деполонізаційною акцією. 

Це має велике значення, бо на даний момент у Польщі все частіше можна почути думку, що мета законів, які український парламент прийняв у квітні поточного року – приховати факт, що за злочини проти поляків на Волині відповідальність несе Українська повстанська армія.

Всі матеріали "Історичної правди" за тегом "УПА"

Важливо, що працю запланували на довшу перспективу і визначили для неї чіткі рамки. Форум має займатися періодом 1939-1947 рр., участь у його роботі бере по 6 науковців з України і Польщі.

Згідно з домовленостями, зустрічі будуть відбуватися двічі на рік, по черзі в Україні та Польщі.

Кожна зустріч буде присвячена двом темам, кожну з яких будуть розробляти польські та українські історики. Найближче засідання, заплановане на березень наступного року у Польщі, буде присвячене польському і українському підпіллю під час другої світової війни.

Переговори між польським та українським антикомуністичним підпіллям, 21 травня 1945 р., с. Руда Ружанецька

Це хороший початок. Науковці спілкуються спільною мовою, а саме інструментами дослідження для встановлення фактів.

Праця істориків може бути першим, дуже важливим кроком до поєднання, яке легше зробити завдяки представленню фактів. Однак таке поєднання –це великий суспільний процес, який зустрінеться з образою, яку відчувають жертви.

У зв’язку з цим шляхетний намір визнати усіх жертв загальними – це хибний крок. Жертви не загинули "випадково", їх вбивали з конкретних причин, переважно національних, і цей факт не можна оминути, оскільки це була би необґрунтована релятивізація історії, що суперечить як фактам, так і індивідуальному досвіду.

Це могло би викликати озлоблення родин постраждалих, отже будь-які зусилля були би приречені на невдачу.

Чи маємо ми тільки чекати, якими будуть результати праці істориків? І так, і ні.

Ми не повинні занадто нетерпляче прагнути поєднатися "коротким шляхом", що буде пустим політичним жестом, оскільки кожна брехня прозвучить тут особливо голосно. Однак, паралельно з працею науковців, можна зробити багато корисного.

Українці та поляки: етика примирення

З розумінням слід поставитися до пропозиції Олександра Зінченка, щоби суспільні організації почали доглядати за могилами жертв.

Думаю, що варто піти ще на крок далі – багато жертв досі не дочекалися відповідного поховання, і спільний пошук місць їхньої загибелі може допомогти збудувати взаємну довіру між нашими народами. Це створило би позитивну атмосферу, яка полегшить важку працю істориків і допоможе донести її результати до суспільної свідомості.

Найкращим і найбільш очікуваним результатом буде момент, коли ми зможемо сказати один одному: пам’ятаємо, розуміємо, вибачаємо. Однак це може статися лише в кінці шляху, а не на його початку.