Центрально-східний Євросоюз: проект Mitteleuropa

Кожне суспільство, яке прагне бути незалежним і цілісним, опирається на позитивну історичну міфологію, або ж бодай намагається її конструювати в державній політиці. Те, що наша держава в цьому сенсі вже понад 20 років пасе задніх, означає, що історичною міфологією в Україні більше займаються її сусіди.

Мої думки з цього приводу – не є ні серйозною науковою студією, ні жодним чином якимсь "відкриттям". Це, радше, пошук нового "ідеологічного каркасу" – як для позитивної міфології, так і для зовнішнього курсу.

У пошуках утраченого минулого

Такої дикої та фронтальної совкової пропаганди, яку наше суспільство щодня переживає, дивлячись зомбоящик із російським "культурним" продуктом, який, певно, на 90 відсотків складається з прямої чи непрямої пропаганди совкових і нерадянських цінностей.

У результаті значний відсоток нашого населення майже не має уявлень про українських героїв чи діячів, скажімо, часів УНР, Директорії, ЗУНР або ж інших історичних періодів, натомість дуже сильно обізнаний із телесеріальними версіями біографій Жукова, Сталіна, Котовського та багатьох інших представників сусідньої історії.

Звісно ж, що досить активно розробляються "альтернативи" пошуку оптимального минулого для наслідування сучасною Україною. Незначне коло інтелектуалів молиться на Імперію Габсбурґів як на "золотий час" нашої минувшини. Але ця "елітарна естетика" в якості декору дуже добре пасує до західноукраїнського урбанізму, а в іпостасі реальної політики вона, на жаль, шкутильгає.

Центральноєвропейський протекціонізм: нащадки Фрідріха Ліста

З часів економіста Фрідріха Ліста й аж до Першої світової війни низка німецьких інтелектуалів, економістів, політологів, соціологів, істориків, журналістів, обґрунтовувала надзвичайно цікавий проект Mitteleuropa (Серединна Європа).

На початках це була спроба сформулювати не лише новий політичний устрій Європи, який би враховував її історичну, регіональну, культурну та федеральну за духом специфіку, а й пропозиція укріплення Східної Європи як нерозривної складової Старого Світу.

Нема часу вдаватися в детальні описи геополітичного чи ще не знати якого характеру, але якщо кількома словами – це мав бути потужний політико-економічний простір між Францією та Росією – з одного боку, та між Балтійським і Середземноморським простором – з іншого.

Якщо упродовж ХІХ століття ця концепція розвивалася в спонтанному ключі (до часів Макса Вебера її яскравими представниками були згадуваний батько економічного націоналізму Фрідріх Ліст, барон Карл фон Брук та дослідник федералізму Константин Франц), то її теоретичним підсумком можна вважати книгу "Серединна Європа" Фрідріха Науманна, що вийшла наприкінці 1915 року й одразу стала бестселером.

Політичні ідеї Науманна, що базувалися на консенсусі найкращих, але й найкорисніших тогочасних впливових ідеологічних течій (соціально орієнтована державна політика, зміцнення середнього класу та гуманність до пролетарського питання), не кажучи вже про право народів Східної Європи на самовизначення та їх звільнення з-під російської імперської експансії, – на жаль, виявилися лише демократичним проектом альтернативного розвитку Німеччини.

Історія розпорядилася по-іншому: ідею Серединної Європи німецькі ультраправі перейняли в демократів і спотворили, перетворивши на експансивну доктрину, що знаменувала початок мілітаризації Німеччини, встановлення планової економіки та обслуговування нею військово-промислового сектору та прихід до влади нацизму.

Словом, цій цікавій федеративній мегадержаві з цілком пристойним демократичним курсом відбутися не судилося. Детальніше про крах демократичного сценарію Mitteleuropa можна прочитати в знаменитій книзі "Німецька катастрофа" Фрідріха Майнека.

Якщо говорити про задум Науманна теперішньою термінологією – це був цікавий демократичний проект центрально-східного Європейського Союзу, в якому враховувалася конфесійна, етнокультурна, мовна і навіть господарсько-регіональна специфіка країн-учасниць.

Автор цього проекту наполягав, що кожна з держав, незалежно від власних ресурсів, політичних позицій і своєї геополітичної ролі, не втратить свій суверенітет, він навіть придумав міждержавну структуру безпеки (щось на кшталт теперішнього ООН), яка б регулювала міжнаціональні конфлікти і запобігала війнам.

Втім, ідеї Наумана, які він також активно пропагував у створеному ним журналі "Серединна Європа", не зникли безслідно, вони знайшли продовження в потужній течії культурної центрально-східноєвропейської інтеграції, яскравими представниками якої можна назвати письменників Чеслава Мілоша та Мілана Кундеру.

Загалом, проект Mitteleuropa міг би стати яскравою протекціоністською основою для нового федеративного наддержавного утворення, зокрема з числа країн Центральної, Східної і почасти Південної Європи. Насправді цей проект у ХХ столітті доконав навіть не нацизм, а епоха енергоносіїв, яка на цих теренах, звісно, сьогодні асоціюється з трубами Газпрому.

Саме труби Газпрому на "сто вісімдесят" градусів розвернули зовнішню політику теперішньої Німеччини, для якої проект Mitteleuropa, мабуть, настільки ж актуальний, як для політиків Києва Києво-Печерський Патерик.

Транскордонні ідентичності

Треба наголосити, що проект Науманна про Центрально-Східний Європейський Союз нічого спільного не має з романтичними соплями про доброго цісаря та Австро-Угорщину кількох наших галицьких продвинутих літературних вуйків, які легковажать елементарними історичними даними.

Галичина за Австро-Угорщини була найвідсталішим регіоном Європи і з найбільшою смертністю сільського населення (звісно ж українського, а не ескімоського), де в родині з 9–10 дітей виживала 1–2 дитини. Тому й через цю гуманітарну катастрофу була така шалена міграція до Канади, описана Василем Стефаником.

Слушною – в межах розмов про імперії Габсбурґів – є думка про певну "транскордонну" ідентичність, що виникла на порубіжжі теперішніх держав і націй, що входили в орбіту імперії.

Наприклад, у своїй книзі "Життя, смерть та інші неприємності" це розглядає історик Ярослав Грицак. Він зауважує, що економічні показники і цінності не групуються зручно вздовж національних кордонів, а ріжуть країни на менші території, які можуть творити наднаціональні мезореґіони разом із територіями сусідніх держав. Добрим прикладом є колишня габсбурґська Галичина.

Грицак підкреслює, що дослідження посткомуністичної виборчої поведінки показують, як українська частина за своєю виборчою поведінкою і політичними традиціями більше схожа до польської (Малопольщі), аніж до "Великої України", – як і Малопольща більше схожа до української Галичини, аніж до Великопольщі. Так само габсбурґська Трансильванія сильно відрізняється від Румунії, а більше схожа на українську Галичину.

Сучасна міфологізація Австро-Угорщини як золотої доби Галичини – здебільшого виконує політтехнологічну функцію: це радше пошук прийнятної історичної пам’яті (ліберальної, європейської, демократичної) на противагу іншим – українській етноцентричній (народницькій, націоналістичній, ізоляціоністській) і неорадянській (реваншистській, євразійській, антиукраїнській за суттю).

Складність ситуації полягає в тому, що симпатичний австро-угорський міф нездатний бути об’єднавчим (навіть для усієї Західної України), а тому він залишається локалістською інтелектуальною цінністю та історичною міфологемою.

Михайло Драгоманов, Макс Вебер і сучасна оптимальна політика

Якщо повернутися до теми єдності України з Центрально-Східною Європою, то варто згадати про Макса Вебера, який тісно співпрацював із Науманном, поділяв чимало його ідей і також долучився до цієї справи. На його думку, реальна полiтика (Realpolitik) Німеччини на сході, повинна бути захiднослов’янською полiтикою, але в жодному разі не нiмецькою нацiональною політикою.

Уже хрестоматійними вважаються думки Вебера щодо федерального устрою цього центрально-східного Європейського Союзу, які він сформулював під впливом концепції міжнаціональних відносин з роботи "Iсторична Польща та великоросiйська демократiя" Михайла Драгоманова, вбачаючи в ній оптимальний ключ до вирішення всіх гострих суперечок у майбутній німецько-слов’янській федерації.

Відтак, локалістський австро-угорський міф кількох наших галицьких інтелектуалів здатний посилити цей значно фундаментальніший та важливіший (із точки зору сучасної реальної політики) концепт Центрально-Східної Європи. Як не як, у цьому бодай виникає хоч щось, схоже на "геополітику". Навіть якщо така політика єднання Центарльної та Східної Європи носитиме характер "джентльменського клубу" - це все одно буде добрим початком.

Як на мене, лише культурна та духовна солідарність із центрально-східноєвропейськими націями може бути цікавою альтернативою тим цінностям, які несе совковий вітер зі Сходу і під які прогинаються наші політики.