Перемоги, від яких ми відмовилися

На суто суб’єктивну думку автора цих рядків, нація без перемог не має морального права на існування.

Якщо націю порівнювати з людиною, то перемоги – це необхідний комплекс фізичних вправ для нації, необхідних для її нормального росту і розвитку. Байдуже чи це оборонні чи наступальні війни.

Радянська ідеологія обмежувала українцям "меню" перемог для масового засвоєння – переважно часами домонгольської Русі та козаччини. І лише в тих війнах, які носили оборонний характер, головним чином – проти кочовиків і Речі Посполитої. За умови, якщо ці перемоги не підважували події, що були покладені в основу радянських історичним ідеологем.

Загалом стереотип, нібито наш народ вів лише визвольні війни, а на чужі землі не зазіхав, виявився надзвичайно тривким. В останні принаймні 100-150 років він визначав формування національного героїчного пантеону.  

Міф про "українців-недобитків". Ми забуваємо про власні досягнення

Причому поза увагою залишалися події і особистості, пов’язані з наступницею Русі – Великим князівством Литовським, котру нерідко трактували коли не як вороже, то як недружнє, скажімо так, утворення. А тим часом, на переконання автора, саме вони визначали нашу подальшу долю і ідентичність. Тому й видавалися "небезпечними" для ідеологічних цензорів.

Поза концепцією "оборони рідної землі" явно залишаються завойовницькі походи не лише князя Святослава Ігоревича, але і його нащадків, Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Жертвами походів ставали Волзька і Причорноморська Болгарія, племена балтів, візантійські колонії в Криму, Польща.

Нагадаємо, що саме взяття штурмом й розграбування Володимировими вікінгами та слов’янами Херсонесу стало першим кроком на шляху офіційного хрещення Русі і, як наслідок, впровадження в ній перших ознак європейської освіти і цивілізації.

Руїни Херсонеса на перших банкнотах незалежної України нагадували про переможні витоки Київської Русі. Зараз це зображення щезло з купюр

Саме Русь започаткувала в 981 році війни з Польщею за так звані "червенські городи" (Перемишль та інші). Ця територія являла собою уламок почившого в бозі Великоморавського князівства і протягом багатьох століть, включно до двадцятого, була спірною землею, тривалим джерелом українсько-польського конфлікту.

В межах "оборонної концепції" в шкільному підручнику Історії УРСР за 1976 рік згадувалася перемога князя (а з 1254 року - короля) Данила Галицького над монголо-татарами. На ній варто зупинитися окремо - бодай з тих міркувань, що вона певною мірою торкається питання "національного престижу".

Геополітична конкуренція Русі, Литви, Польщі та Московії (ВІДЕО)

Нагадаю, що, руський король починаючи з 1254-55 рр., за більш ніж 120 років до Куликовської битви в зіткненні з племінником хана Батия Куремсою (правнуком Чингісхана) звільнив від монголів міста вздовж річок Случі і Тетерева і на Волині.

По правді кажучи, Куремса не відзначався ані військовими, ані організаційними здібностями. Крім того, це не позбавляло вповні Руське королівство від монголо-татарської залежності – Данило продовжував ходити в походи на Литву і Польщу за наказами монгольської верхівки, інколи сплачувати упоминки. Попри все це, головне значення цієї перемоги руського короля в тому, що вона показала: монголів бити можна і треба.

Акцентування на перемозі руського короля над правнуком Чингісхана Куремсою, ледве чи могло в очах радянських українців 60-80 рр. ХХ століття уневажнити авторитет Куликовської битви 1380 року. Занадто стійкий був її образ, створений тодішньою системою історичної освіти.

Але принаймні наштовхнути українського школяра на думку, що московський князь Дмитро Донський був не першим, хто успішно бив татар – це видавалося цілком можливим.

Більше була "розкручена" перемога князя Данила Галицького під Дорогичином в 1238 році над німецько-польським рицарським орденом Добжинських братів. В полон тоді потрапив магістр Добжинського ордену Бруно – рідний брат польського князя Конрада Мазовецького, фактичного засновника ордену.

Не применшуючи цієї заслуги князя, зазначимо наступне. Популяризація Дорогичинської перемоги сталася в розпал радянсько-німецької війни з легкої руки українського поета Миколи Бажана - автора поеми "Данило Галицький" (1942).

Поема "Данило Галицький" у виконанні автора (АУДІО)

Поема вписувалася в тодішній пропагандистський курс керівництва СРСР. Радянському режиму треба було пробудити патріотичні почуття у населення, яке, з одного боку, не дуже квапилося захищати комуністичну диктатуру, з іншого ж, переконавшись, що й нацистський "новий порядок" - далеко не мед.

Тому "в межах дозволеного" активізувалися сторінки історії Русі і Російської імперії. Під цей курс потрапила й постать Данила Галицького (до речі, його фігура присутня на пам’ятнику "Тисячоліття Русі" в Новгороді). А Добжинський орден став у поемі втіленням усієї тевтонської (себто – німецької) сили. Насправді "добжинці" були в складі власне Тевтонського ордену лише тимчасово і на момент Дорогичинської битви вже були виключені звідти...

Але Руське королівство цілком успадкувало агресивну політику від давньої Русі, втручаючись у польські і литовські справи.

В 1289 році син Данила Галицького, король Лев, приєднує чималий шматок польської етнічної території включно з Любліном, який залишався у складі Русі до 1302 року. З легкої – точніше, з важкої руки короля Лева Люблінська земля й досі називається істориками частиною так званої "історичної Галичини". Відомо також, що у короля Лева були апетити й на Краків.

Польський мультфільм про похід Данила Галицького на Литву (ВІДЕО)

Після розпаду Руського королівства частина його відійшла до корони Польської, а частина до Великого князівства Литовського, або Литовсько-Руської держави.

Експансія молодої Литви на землі колишньої Київської Русі почалося за великого князя литовського Гедиміна. Продовжив її син і наступник Гедиміна на великокняжому престолі Ольгерд. Він не лише успішно протистояв німецьким рицарським орденам і Польщі, але й звільнив більшу частину території нинішньої Центральної і Північної України від ярма Золотої Орди.

Це сталося внаслідок битви на Синіх Водах (зараз – річка Синюха) в 1362 році. Об’єднаному війську Ольгерда протистояло ординське військо, котрим командували хани Кутлубуг, Хаджибей і Дімейтер (деякі джерела називають його християнським ім’ям "Дмитро").

Біля села Торговиці (на території нинішньої Кіровоградської області) Ольгердові русини і литвини розгромили Золоту Орду на її ж тодішній території. З того часу жоден баскак – золотоординський збирач данини для хана – на території Чернігівщини, Київщини, Переяславщини, Поділля не з’являвся.

Битва на Синіх Водах. Як Україна звільнилася від Золотої Орди

Однак про завоювання в даному випадку не йдеться, оскільки місцева знать добровільно приймала владу Ольгерда. Крім того Ольгерд був не зовсім "чужий". Його матір’ю була Рюриківна – смоленська княжна Ольга Всеволодівна, друга дружина Гедиміна.

Синьоводська битва за своїми наслідками здатна була істотніше підважити серед українців авторитет Куликовської битви, хоча за масштабами та кількістю учасників вона поступалася останній.

Ольґерд - один із засновників Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського

По-перше, Ольгерд остаточно визволив Русь від татарського політичного панування. Для порівняння: після Куликовської битви Московське князівство змушено було ще 100 років платити данину Золотій Орді. По-друге, Литва-Русь чинила не лише визвольний, а й наступальний похід – до цього з часів монгольської навали русини не вели бойових дій на території Золотої Орди.

По-третє, перемоги Ольгерда дали можливість його племіннику і наступнику на великокняжому троні Вітовту Кейстутовичу повести наступ на ординців і, попри відому поразку на Ворсклі (1399 р.), розширити кордони Литви-Русі за рахунок Орди до Чорного моря (включаючи чималий шмат території нинішньої Одеської області, яка до цього перебувала в складі Руського королівства Данила Галицького).

В підсумку, з двох пізніших складових Речі Посполитої саме Литва-Русь, а не Польща набула територію "від моря до моря".

По-четверте: битва на Синіх Водах увінчала формування Великого князівства Литовського як спільної литовсько-руської держави – Литви-Русі, частиною якої стали Київ і вся історична "Руська земля", а також Сіверщина і Поділля.

Велике князівство Литовське і Руське - забуті 300 років історії України

Нарешті, п’яте: як наслідок утворення Литви-Русі, політичні, цивілізаційні і культурні шляхи з іншим уламком Русі Володимира і Ярослава – Східною Руссю, де дедалі більшого впливу набувала Москва – остаточно розійшлися.

Свідченням цього є подальші зіткнення політичних інтересів "двух Русей" - Литовської і Московської, котрі почалися тоді ж у XIV столітті і були успадковані Річчю Посполитою – польсько-литовсько-руською державою.

Всі ці перемоги Ольгерда довгий час були не акцентовані в українській радянській історіографії, а в шкільних підручниках взагалі були відсутні. І не лише тому, що із політичною залежністю від татар ми покінчили значно раніше. Насамперед, як видається – через згадані тут політичні наслідки, котрі стали першим етапом у формуванні іншої – відмінної як від давньоруської, так і від московської – політичної і культурної ідентичності мешканців Литви-Русі, принаймні на рівні верхівки і привілейованих верств.

Не впевнений, що ці аспекти здобутків князя Ольгерда оцінені і в наш час. Насамперед – через живучість радянсько-народницьких стереотипів, згідно з якими, Велике князівство Литовське вважалося не нашою державою, а чимось чужородним, окупаційним і загарбницьким. Щоправда, за останні півтора десятиліття ці стереотипи значною мірою розхитані – насамперед завдяки працям істориків "могилянської школи".

Ставлення до князів Ольгерда і Вітовта в Російській імперії, як не дивно, було в принципі позитивним. Насамперед, як бачиться, через їхні заслуги у "збиранні руських земель" і боротьбі з Ордою. Фігури обох великих литовських князів були навіть встановлені на пам’ятнику "Тисячоліття Росії". І це попри те, що той же Ольгерд двічі ледь не взяв Москву – в 1368 і 1370 роках.

Війна двох Русей за третю. Гетьман Хмельницький і цар Олексій знищують Литву

Принагідно варто згадати, що розпіарена в Росії за останні тридцять років Поклонна гора - свідок ганебної, без бою, поразки Москви від Великого князівства Литовського.

В 1368 році князь Дмитро (майбутній Донський) зустрічав старого Ольгерда на тій горі, щоб той не посунув на його столицю. Ольгерд не посунув. Але під'їхав до Москви сам, розігнав коня і ударив списом об ворота "білокам'яної". Спис розлетівся на друзки. Символічно зламати зброю об ворота ворожого міста за тих часів означало приблизно те ж, що і повісити щит на них.

На жаль, процес "нострифікації" Великого князівства Литовського, а ще додамо – і Речі Посполитої, як історичних і політичних попередників української державності, який набув поширення в сучасній українській науці, абсолютно не відбився на гуманітарній політиці нинішньої Української держави.

Це особливо стосується Грюнвальдської битви (1410 р.) – більш у нас розпіареної, на відміну від перемог князя Ольгерда, але не до рівня національного торжества. Ми вже писали про те, як "регіонали" оголосили Грюнвальдську битву як таку, що не має стосунку до України і парламентська більшість з цим погодилася.

Як Чечетов і Колесніченко відмовилися від Грюнвальду

Таким чином пам’ять рицарів тринадцяти хоругов з нинішніх українських земель (в тому числі дві зі спірної "Червоної Русі" - перемиська і холмська, а ще одна кримсько-татарська), які доклали зусилля до спільної перемоги над найсильнішим на той момент противником у Західній Європі, залишилася не вшанованою українською владою.

Для історії України Грюнвальд знову ж таки мав не лише бойове значення. Наслідком його, хоча і віддаленим, стала станова трансформація литовсько-руського служилого боярства в рицарство європейського типу – шляхту.

Першим кроком став так званий Городельський привілей (1413 рік), згідно з яким кілька литовських вельмож отримали рицарське звання, герби і право спадкового землеволодіння, що випливали з їхнього нового статусу.

Безпосередньо українських земель він не стосувався, оскільки зачіпав лише литовську і жмудську магнатерію католицького віросповідання. Але потягнув за собою кілька інших привілеїв, котрі у першій половині XV століття видавали польські королі і великі литовські князі, в тому числі на користь русинів.

Завершив цей процес привілей короля польського і великого князя литовського Казимира Ягеллончика (1447 року), котрий значно полегшив набуття шляхетства руському служилому боярству, незалежно від віросповідання.

Саме з цього часу починається масове формування шляхетського стану, котре не лише вводило Литву-Русь в рицарське коло народів Європи, але й закладало станову базу для майбутньої української еліти. Причому не лише військової, але й інтелектуальної – священнослужителів високого рангу, правників, канцеляристів, урядників, письменників тощо.

Насильство заради добра. Чому ми так любимо рицарів

XVI століття відоме як період зародження і розквіту козаччини. Період цей в принципі порівняно добре висвітлювався і в радянську епоху, хоча і з певними застереженнями.

По-перше – класовий підхід. Козаччина трактувалася як суто ініціатива народних низів, які тікали від закріпачення. При цьому роль представників магнатерії і крупної шляхти (не лише литовсько-руської, але й польської) в організації козацтва і формування його структури заперечувалася.

По-друге, головним мотивом діяльності козацтва подавалося "віковічне прагнення українців до воз’єднання з братнім російським народом".

Нині історія українського козацтва загалом добре висвітлена і я не буду на ній зупинятися. Звернуся лише до одного яскравого епізоду часів ранньої козаччини – бойової діяльності одного з героїв ранньої козаччини і фактично одного з її "батьків-засновників" - барського старости, полковника Бернарда Претвича гербу "Вчелє".

Особистість, яка гідна бути в пантеоні українських національних героїв не менш ніж Дмитро Байда-Вишневецький або Іван Сірко. А може, навіть і більше.

Однак інерція класового підходу і народницької традиції цьому заважає. За радянських часів подвиги Претвича забули, та й зараз він фігура маловідома. І це попри те, що Претвич провів близько 70 битв проти татар і в жодній не зазнав поразки! А ще залишив після себе цінні записки із живими описами сповненого небезпек і пригод життя степового прикордоння. Фактично це були перші українські військові мемуари.

Виходець із сілезької родині ополячених німців, Бернард Претвич у 1537 році в чині ротмістра залишив двір королеви Бони Сфорци [італійської дружини короля Речі Посполитої Сигізмунда І-го Августа, їй, серед іншого, належав замок у Барі (нині райцентр на Вінничині) - ІП] і почав на Поділлі сповнене небезпек прикордонне життя – „козакування“.

На відміну від більшості шляхетської молоді, для якої козакування було щось на зразок спорту, Претвич системно підходив до оборони пограниччя. Він відмовився від оборонної тактики боротьби проти татарських нападів на користь наступальної.

Два береги одного степу. Про татарсько-козацький "спорт"

Для цього ротмістр створив невеличкі мобільні загони з місцевої людності і з прибулих шукачів пригод. Ці загони не лише перехоплювали татарських нападників і відбивали у них полон і здобич, але й самі здійснювали раптові каральні рейди до причорноморських турецьких фортець і до Криму.

По раптових нальотах козаки зникали так само несподівано, як і з’являлися. Ані вистежити, ані виловити їх не вдавалося. Бувало, що вони вдавалися до перевдягань у татарський одяг, викликаючи тим паніку у ворога.

Фактично це були перші в Європі підрозділи далекої дії – або рейнджери. Висока мобільність і раптовість дій – цей закладений іще Претвичем принцип успадкувала пізніша українська козаччина. Саме через ці рейнджерські якості (хоча, зрозуміло, слова "рейнджер" ніхто не вживав) існував попит на козацьких найманців в усій Європі.

Бернард Претвич став організатором великого походу 1545 року на Очаків – турецьку фортецю, яка служила базою татарам для нападів на "українні" землі. У поході брали участь литовсько-руські князі Пронські, Сангушки, Корецькі та відомий Дмитро Байда-Вишневецький.

Остаточно Очаків став українським через 243 роки

В 1550 році Бернард Претвич і його козаки відбили вторгнення 5-тисячного молдавського війська, яке наслав на Барське староство турецький султан. Ефективну оборону Бара полковник Претвич сполучав із раптовими нальотами на неприятеля.

Претвич керував Барським староством протягом 12 років. Про те, наскільки це була небезпечна ділянка свідчить те, що саме там знаходився перетин двох шляхів – Чорного і Кучманського, яким татари ходили в свої грабіжницькі походи на Литву-Русь і Польщу.

Але в ті ж роки серед литовсько-руських і польських обивателів виникла приказка: za pana Pretwica wolna od tatar granica. Це чи не найкраще ілюструє результат і значення його діяльності.

Однак Претвич, на відміну від Дмитра Байди-Вишневецького, так і не став народним героєм. За великим рахунком, крім відомого прислів’я, по ньому нічого в народній пам’яті не залишилося. На долю Байди дісталася "ціла" пісня.

І тут уже можна говорити, як на мене, не стільки про засилля комуністичної цензури, скільки про особливості української "історичної пам’яті". З двох – Байди-Вишневецького і Претвича, першого пам’ятають більше. Але навіть під стандартний еталон "захисника рідної землі", на відміну від Байди, котрий переслідував більше свої власні інтереси, більше підходить все ж таки Претвич.

Якщо ж барський староста все ж таки зможе стати в очах українців не менш знаковою фігурою, ніж його колишній підлеглий у поході на Очаків, якщо ми цінуватимемо не лише своїх оборонців, але й своїх агресорів, якщо Ольгерд і Вітовт - повільно, але впевнено, всупереч Верховній Раді, навчальним програмам нинішнього Міністерства науки і освіти і народницьким упередженням - посядуть своє місце в нашому національному пантеоні, то це означатиме радикальну зміну в традиції українців визначати своїх героїв.

Зміна має полягати в тому, що пріоритет віддаватиметься не хвацьким рубакам і шукачам пригод, котрі в підсумку мужньо, але намарно гинуть, а людям, що власну мужність ставлять на службу ефективному і результативному, а тому - переможному виконанню поставленого завдання або покладеного на них обов’язку.

Краще вижити і творити історію, ніж героїчно вмирати

І наостанок. Зрештою, що ми розуміємо під перемогою? Просто кажучи - це успішне вирішення силового чи іншого конфлікту для однієї зі сторін-учасників, наслідком якого є певні вигоди, перспективи, корисні системні зміни.

Тобто насправді має значення не сама звитяга як така, а лише те, що наступає по ній. Себто: a) прирощення, відстояння або повернення території; b) зміцнення власних зовнішньо- і внутрішньополітичних, економічних та інших позицій країни і, відповідно, послаблення позицій переможеного суперника.

Якщо цих наслідків нема, якщо сторона-переможець не використала перемогу заради їх осягнення - то будь-яка звитяга, якими би героїчними зусиллями вона не була досягнута, втрачає сенс.