"В Червоній армії тато носив гвинтівку так, як його навчили в дивізії "Галичина"

Текст опубліковано в рамках проекту родинних переказів про Другу світову війну "1939-1945: Неписана історія".

Мій тато, Василь Костура народився 12 лютого 1925 року в селі Андріївка на Лемківщині, Польща. Дід Костянтин працював дорожнім майстром. Дорога вела на курорт Криниця.

Село було велике, поділене на українську й московську орієнтацію, з відповідними товариствами - імені Шевченка та Качковського. Сім'я Костурів належала до першого. Після семирічки у своєму селі тато пішов учитися в платну школу в Мушині, невеличкому містечку в 7 кілометрах від Андріївки.

У класі українців було мало. Їм дозволялось не бути присутніми на уроках Закону Божого, де молились польською. Але, часом, коли на вулиці була негода, тато залишався в класі. Тоді й засвоїв молитву польською, відповідно й хрестячись. Згодом ці уроки врятували йому життя.

У 16 років, в 1941-му, коли німці вже були в селі, тато подавсь до Німеччини. Попав у сім'ю бауерів, які мали сина - ровесника тата. Працював важко, добросовісно. Господиня ставилася до нього щиро.

Мій тато щойно по приїзді в Німеччину. 1941 рік

Якщо господиня була сама доброта, то господар був її повним антиподом. Одного разу на полі почав зганяти свою лють на коні - бив його нещадно. Тато не витримав і, взявши камінець, хотів кинути в коня, щоб той зірвався й побіг. Але попав у голову господаря. Розбив. Пішла кров.

Увечері господиня наказала своєму синові лягти поруч із Василем - боялась за життя робітника-"кривдника". Коли лягали спати, мій тато вийшов по потребі у вбиральню, і раптом почув глухий крик. Прибіг. Виявилось, що хазяїн душив свого сина, прийнявши його за мого тата.

"Щастя я пізнала тільки в наших ворогів. У Німеччині"

Після цього був інший господар. Проміжний. А потім третій - останній.

В обов'язок тата входило тричі на день напоїти велику кількість корів. Поки напоїть ранком, пора носити на обід. Лягав спати повністю знесилений, щоб ранком почати знову. Неділя була вихідною.

Одного разу в господарів усі занервували, забігали. Двір наповнився військовими - до батьків приїжджав із війни син. Він виявився великим цабе - щось на кшталт коменданта Тернополя. Привіз "сувеніри" з України, над якими всі німці сміялися. Не пригадую, що входило в цей "набір для сміху".

Мій тато під час перебування в Німеччині. 1942 рік

Викликав тата, запитав, чи він українець, і чи знає, де знаходиться Тернопіль. Тато підтвердив свою приналежність до українців, а заодно й своє знання географії, хоча про таке місто чув уперше. Після того був поблажливо відпущений.

А татові захотілось додому.

Але щоб поїхати, потрібен був виклик, пов'язаний із хворобою батьків. Хвороба повинна була бути засвідчена німецьким лікарем.

Дід, взявши гуску, пішов до німця-лікаря. Німець довідку видав. Гуски не взяв.

Звичайно, що більше тато не вертався у Німеччину. З дідом їздили будувати якісь ангари.

Тато був "модником", любив одяг. При тому абсолютно не замислювався над "пріоритетами" у воєнний час. Міг носити пілотку "під німця", а куртку "під радянського" - подобався фасон, і на то не було ради.

Одного разу у вагон, де він їхав, увірвалися німці. Вигнали людей в інший. Тато був у пілотці "під німця" - тому прийняли за свого. Але тут вагон зупинився під ліхтарем - і німці роздивилися його куртку. Почали бити, а потім на ходу викинули з поїзда. Мав поламані ребра, ледве добрався додому.

Якось він побачив оголошення про набір юнаків у дивізію "Галичина".

Про перебування там, вишкіл - тато говорив небагато. І взагалі, про дивізію я вперше почула від нього в деталях у кінці 80-х, коли вже буяла перебудова. Так, щось там знала, але на обговорення цієї теми було накладене табу.

Розказував, що зробили його старшим - мабуть, через знання німецької мови, - що були вимотуючі муштри, що марширували під спів українських пісень, велику кількість яких він вивчив саме там.

Десь на якомусь з етапів тато дописав собі 2 роки. Але, у свої 18 років, він, по суті, ще був хлопчиськом. Зрештою, як і більшість.

В лісах під Бродами. Місцями боїв дивізії "Галичина"

Одного разу йшли хлопці лісом. А тут білочки стрибають із гілки на гілку. От давай хлопці їх підстрілювати. І мій тато з ними. Коли повернулись, прийшлось відповідати за ці стрільби. Перш за все татові, як старшому. Почали провіряти дула, чи є на них сліди від пострілів. Деякі хлопці передбачливо витерли зброю від пороху. Тато ж не здогадався. А те, що він був ще й старшим у цій групі, то загрожував розстріл.

Кинули в підвал. Пробув там кілька днів.

Але в цей час на волі щось сталось. Усі заметушились, почались збори - і стало не до тата. Його випустили. Опинився разом із дивізією під Бродами, де дивізія була розгромлена.

І почали хлопці, які залишились живими, іти хто куди.

Переодягнувшись у селянський одяг, що дали місцеві жителі, тато йшов на захід. Додому.

Раз напоровся на засаду Армії Крайової. - А, бандеровєц! - і поставили до стінки. Тато запевняв їх, що є поляком. - То помолися! - От тут-то й придалась татові його наука в школі на уроці Закону Божого під час негоди.

З неохотою відпустили, стрельнувши. Куля просвистіла біля вуха.

Коли тато зрозумів, що через фронт йому не пройти, пристав до польської сім'ї, допомагаючи їй по господарству. Вони й розстарались на якусь довідку для нього.

Василь Костура повернувся в Андріївку, коли там були вже радянські війська. Але перед тим ховався місяць у родини в сусідньому селі, допоки дід, оцінивши обстановку, вирішив, що небезпеки для тата особливої немає.

У селі йшов набір на фронт місцевих хлопців. Записався й тато.

З 22-х хлопців, яких набрали, у першому ж бою загинуло 20. Тато й ще один хлопець попросились в зенітний підрозділ, по підказці одного зі словацьких лемків. Тато підносив снаряди, а коли був убитий зенітник, то ще й постріляв.

Закінчив війну під Прагою.

Розповідав, що був настільки втомленим, що, заснувши, не міг збудитись навіть вибухами снарядів, які падали поруч. Коли ж прокинувся, кругом лежали вбиті, зяяли воронки. Там був поранений, лікувався на возі, що й був шпиталем.

Дід брав участь у параді Перемоги на Красній площі

За час перебування в дивізії "Галичина" його так вимуштрували, що коли вже в радянській армії новоприбулих хлопців учили приставляти приклад - тато ніяк не міг позбутися певних рухів, притаманних саме німецьким правилам. Це викликало підозру.

Тож тато почав закидати гвинтівку, як сніп. Урешті на нього махнули рукою.

Тато під час служби в Червоній армії. 315-ий стрілецький полк

Поруч із татом довгий час перебував один воєнний - спокійний, розумний чоловік. Вони разом проходили лемківські села. Практично всюди, де бували, жителі вже добровільно-примусово виїхали в Україну.

Одного разу, коли його напарник купався в річці, тато вирішив поцікавитися документами, які цей чоловік залишив у гімнастерці. Він виявився офіцером НКВС. З того часу тривога не полишала тата.

Якось наказали татові йти за "язиком". Він спробував пояснити, що це краще робити вночі, але прозвучала команда замовкнути й виконувати. У результаті - сам був полонений німцем. Татові вдалося розговорити його. Виявилось, що німець родом із місцевості, де тато працював. І коли німець розслабився, перехопив ініціативу.

"Одного німця як посадили голим на коня, то він так і примерз ср...ю"

Так було виконано наказ. За це був нагороджений медаллю. Була ще друга медаль. Пригадую, що я гралась ними в дитинстві.

Десь під осінь 45-го тато повернувся на Тернопільщину, у містечко Підгайці, де вже проживала двоюрідна сестра, і була велика лемківська громада.

Підгайці на початку 1950-их

Його призначили директором хлібопекарні, виділили квартиру в центрі. Взнав, що хазяї цієї квартири не просто "полишили" її - і не зміг там жити. Жив у своєї двоюрідної сестри.

А із хлібопекарнею розгорнулися непрості справи.

Лемки голодували. Місцеві жителі не були на висоті милосердя. Часто проганяли депортованих з Польщі людей з уже зібраного поля, де в нічому не винний народ шукав бодай гнилої картоплі. Настав час великого терору. Місцеве населення вивозили в Сибір - йшла нелюдська зачистка.

А тут ще велика частина лемків була зорієнтована на Москву. І де вже тут було до розуміння, що ця орієнтація була, як захист від ополячення! На жаль, в екстремальних умовах, як правило, не працюють аналіз, логіка, здоровий глузд. І милосердя.

"Одних вивозили в Сибір сім'ями, інших карала ОУН нібито за співпрацю з комуністами"

Поступово на всіх робочих місцях пекарні опинялись татові земляки.У всіх були голодні сім'ї, то й половинили дози. І коли нагрянула перевірка - татові загрожував розстріл, адже пекарня пекла й для військових.

На щастя, конфлікт залагодили. Але з того часу татові вже не пропонували керівні посади.

Коли мій тато появився в Підгайцях - дівчата ахнули. Був красивим, видним хлопцем. І раптом з-поміж багатих, як на цей час, дівчат - вибирає чорнокосу дівчину із зеленими очима. У неї не виникало проблем із вибором одягу - на неділю мала перелицьовану спідницю й блузку із трофейного парашута.

Після весілля тато перейшов жити до мами в передмістя Підгаєць - у село із чудернацькою назвою Голендера, яке з польської перекладалось як Голландія - у хату, готову завалитися від подуву вітру.

Якось маму перестріла татова землячка, яка працювала в органах прибиральницею, і сказала, що на тата написаний донос. Вона прочитала його - донос був залишений на столі.

З висоти своїх років зараз думаю про цього НКВС-ника, як про рятівника. Адже, залишивши цей донос на видноті, він, фактично, дав можливість татові зникнути. У цю ж ніч тато виїхав із Підгаєць і опинився аж у Карелії.

Через пару днів маму викликали в "органи", запитали, де її чоловік. - Не знаю, - сказала мама. - Кинув мене. - Брешеш! - стукнули рукою по столу. Трохи помучивши маму питаннями, відпустили. Здається, що ще її викликали кілька разів.

А через рік помер Сталін.

І якось уночі тато постукав у вікно з боку городу...

Мені було суворо наказано нікому нічого не говорити. Очевидно, відчуття тривоги, небезпеки, яким було пронизано життя на Західній Україні після війни, передавалось й дітям.

Пригадую чітко цей епізод, хоча не мала ще й чотирьох рочків.

Я гуляла на дворі. А тітка все допитувалась, де мій тато. Оскільки бабця вчила, що "Бозя бачить усе й не можна говорити неправди", то я була поставлена в скрутне становище. Старалась не почути питання. Почала співати, але тітка продовжувала допитуватись. Прийшлось між співом заявити, що йду гратися. Таємниця була збережена. І з правдою все було в порядку.

Моя мама, я і тато. 1950-ті

А потім тато виїхав у Борислав Львівської області. Туди невдовзі подалась мама, потім забрали мене. Згодом, ми всі повернулись додому.

Тато двічі їздив на цілину - заробляв на нову хату. Мама шила.

Тато мав складний характер. Був довірливий. Його часто підставляли. Ким він тільки не працював! Шофером, бухгалтером, механіком, продавцем. Обурювався перед мамою несправедливістю, віроломством, підступністю деяких людей. На що мама щиро згоджувалася - її Василь був правим завжди.

Тато цікавився політикою. Слухав радіо, а мама виходила у двір і чатувала, щоб ніхто не навідався до хати. Тато не сприймав "Систему". Глибоко, беззаперечно.

Коли мені довелось одягати піонерський галстук, виникла проблема. Тому йшла в школу, заховавши його під шкільною формою. Перед школою витягувала назовні. Вийшовши зі школи, тут же галстук знімала. Так робило багато дітей.

Одного разу забулась й прийшла в галстуку додому. - Ти ганьбиш нас! Як ти могла забути й пройтись через усе місто! -дорікала мама.

Я нічого не розуміла.

З одного боку - батьки з їхнім беззаперечним авторитетом. Із другого - школа, де, скажімо, російську літературу викладала інтелігентна, глибоко ерудована вчителька, уроки якої для мене проходили на одному диханні.

"Коли мені виповнилося 18, мене привезли на суд до Львова"  

Вона не тільки розказувала нам про російську літературу, але й говорила про українців у цій літературі. Нам говорили про молодогвардійців і інших героїв. Говорили складно, натхненно. І я щиро, але потаємно, перейнялась ідеєю.

І коли вступила в комсомол, то десь з місяць носила значок за лацканом піджака. Щоб батьки не бачили.

Ще трохи щодо "дивізійників".

Приблизно в 1970 році, приїхавши додому зі Львова, відчула, що дім просякнутий тривогою й напругою. Виявилось, що до тата в центрі міста підійшла якась жінка й почала кричати, що бачила його з німцями десь у Турці, а впізнала тата по золотому зубу.

Це була брехня. Просто привід для виклику, який не забарився.

Тато вкотре розказав свою "правильну" біографію, яку знав на зубок. Його відпустили й більше не чіпали. Не знаю, що послужило приводом для виклику.

Перебудову зустрів із цікавістю. На мітинги ходив рідко, але старався бути в курсі справ, на відміну від мами, яка повністю поринула в перебудовче життя.

Тато рідко ходив у церкву. Говорив, що, маючи астму, погано переносить кадило. Не признаючи напівтонів у стосунках із людьми, будучи в багатьох випадках занадто категоричним, ставив особливі вимоги до людей духовного сану. Він, неначе, своєю особою "розбавляв" класичні образи лемків - етносу спокійного, доброго.

В 67 років тата не стало.

Інші спогади, опубліковані в рамках проекту "1939-1945: Неписана історія", дивіться тут. Надсилайте свої родинні перекази.