Спецпроект

Історія Голоду: "Із чотирьох братів і сестер мого батька померло троє"

На жаль, у Книзі пам'яті Вінницької області зі 150 прізвищ людей, загиблих від голоду в селі Лісове Барського району, не згадуються імена моїх дядьків і тіток, які померли ще маленькими дітьми.

Мій батько - Любунь Степан Панасович - народився в 1922 році на Вінничині. Він запам'ятав деякі свої спостереження про голодомор у подільському селі, недалеко від кордону з Бесарабією.

І розповів мені.

Часто траплялося твердження, що свідки голоду боялися розказувати своїм дітям про це лихо. Батько добре розумів тодішню ситуацію і втрачати йому було що - бо працював не конюхом за трудодні, а вчителем за зарплату. Однак він постійно ділився спогадами про два найбільші лиха - голод і війну,

Ще в 1960-70-их роках він розповідав про те, як у сім'ї мого діда (його батька) з пяти дітей троє померли з голоду.

Мій батько - 1922 року народження - був найстаршим з дітей і врятувався тільки тому, що у свої 10 років знайшов підробіток. Ще вижив його брат Іван (народився 1924 року).

На жаль, у Книзі пам'яті Вінницької області із 150 прізвищ людей, померлих від голоду в селі Лісове Барського району, не згадуються імена братів і сестер мого батька.

Мої дід і баба по батьківській лінії. Фото початку 1960-их років. За зиму 1933-го року вмерли троє із п'яти їхніх дітей

Сам батько уникнув голодної смерті завдяки тому, що влаштувався бавити у сусіда малу дитину. Сусід працював в конторі заготзерна на станції Котюжани. Очевидно, цей чоловік щось приносив з роботи додому, якщо вистачало не тільки для сім'ї, але і для мого батька.

Навпроти дідового обійстя жили в 1960-х роках досить заможні сусіди. А батько часто згадував, що на цьому дворі жила інша сім'я. "В голодовку" вона вся повимерла, залишилася одна тільки дівчинка, яка дожила до літа 1933 року.

Вона померла від завороту кишок, наївшись голодною зеленої ще пшениці.

Підкреслюючи повальний характер смертей у селі, батько розказував, що коли на якусь вулицю приїздила гарба за мерцями, то дядьки, які збирали померлих, забирали і тих, хто ще був при житті.

Зі словами: "А що будемо назавтра заїджати на цю вулицю за одним трупом" вони кидали в гарбу-трупарню напівмертву дитину.

В селі були факти людожерства. За словами батька, одна жінка заманювала дітей до себе додому, там вона з чоловіком їх убивала.

Людське м'ясо ці здичавілі люди не тільки споживали самі, але й варили холодець (по-нашому - гижки) і продавали в містечку Копайгороді на базарі.

Власне, на цьому цих вбиць і викрили. Сільська громада хотіла їх лінчувати, але влада не дозволила, їх заарештували і кудись вивезли. Що з ними сталося далі, не знаю.

В Копайгороді після війни я народився і виріс - звідти в мене родом вся мамина рідня. Так ось, ніхто з маминої родини за радянських часів не згадував про голодомор. Зате запам'ятали голодовку 1948-го.

Мій батько - Степан Любунь - у 1941 році. Старішої фотокартки, на жаль, немає

Я звернув увагу, що за даними згаданої Книги пам'яті жертв Голодомору на Вінничині в місті Копайгород померло менше людей, ніж у батьківському селі Лісове, яке знаходиться зовсім поруч із цим містечком.

Причому в Лісовому причиною смерті переважно названо опухоль тіла, тоді як у Копайгороді - старість або якісь конкретні хвороби. До речі, батько постійно згадував опухлих людей, кажучи про голод.

Наприкінці, сальдо сім'ї діда.

З шести дітей троє померли в голодомор, один - Іван - пропав безвісти на фронті. Вижили тільки мій батько і молодший від нього на 16 років брат Микола.

П.С.: Коли минулого року - ще за каденції президента Ющенка - я з двома земляками прийшов по запрошенню до посольства України саме в річницю Голодомору, то з будки  вийшов російський міліціонер і зажадав наших паспортів для перевірки, а потім іще й переписав із них наші дані.

Оскільки один із нас мав українське громадянство і постійно проживає в Москві,то це його дуже збентежило. В інші дні, коли мені доводилось відвідувати посольство України в Москві, ніхто і ніколи з міліціонерів у будці не звертав відвідувачів жодної уваги.

Детальніше про проект "Історія Голоду. Розкажіть, як ваша родина пережила 1932-1933 роки" читайте тут.

Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.