Григорій VII: папа, який диктував свою волю монархам
22 квітня 1073 року у Римі ховали папу римського Олександра II, який спочив напередодні. В найурочистіший момент - той самий, коли на похоронах світських володарів вимовляють сакраментальні слова «монарх помер, і хай живе монарх» - з натовпу, що зібрався в Латеранській базиліці, раптом почали лунати крики. «Невідомі прихильники» вимагали визнати новим понтифіком архидиякона Гільдебранда.
22 квітня 1073 року у Римі ховали папу римського Олександра II, який спочив напередодні. В найурочистіший момент - той самий, коли на похоронах світських володарів вимовляють сакраментальні слова "монарх помер, і хай живе монарх" - з натовпу, що зібрався в Латеранській базиліці, раптом (хоча в тому, що саме "раптом", багато хто висловлює сумнів) почали лунати крики. "Невідомі прихильники" вимагали визнати новим понтифіком архидиякона Гільдебранда.
Того ж дня в церкві Святого Петра (тієї, що "В кайданах") зібралися кардинали. "Заперечувати народу" вони не наважилися – другий і водночас найкоротший в історії конклав звів на апостольській престол саме Гільдебранда. Який обрав собі нове ім'я - Григорія VII. Так почався один з найяскраіших і водночас найшаленіших понтифікатів в історії.
Власне, найвпливовішою фігурою в Римі Гільдебранд став задовго до свого обрання.
Найближчий радник щонайменше чотирьох попередніх пап, він був ініціатором та виконавцем глибоких реформ у католицькій церкві – у відповідності з вимогами так званого "клюнійського руху". В монастирі Клюні він побував і особисто – до того ж в останні дні життя абата Оділона, одного з натхненників реформ.
Клюнійці вимагали якнайрішучішого очищення церкви від усього, що дискредитувало її в очах пастви і робило її інструментом світської влади – від торгівлі церковними посадами до співжиття священників із жінками. Виконуючи ці вимоги, Гільдебранд опинився й серед тих (а може й був головним "промоутером" цього рішення), хто домігся нового порядку обрання пап – винятково конклавом кардиналів.
Щоправда, обрання самого Григорія VII цим суворим правилам відповідало не цілком – але тут, як кажуть, "чоботар залишився без чобіт". Головне, що схоження на апостольский престол дозволило йому перейти від наведення ладу всередині церкви до загальної перебудови відносин Риму із світськими володарями та поширенню впливу папства у світі.
Спроби домовитися з візантійським імператором Михаїлом VII, щлправда, провалилися. Новоспечений папа навіть почав готувати похід західних рицарів до Анатолії – звісно, заради "порятунку святої церкви" від мусульман. От тільки навряд чи "рятувальники" оминули б при цьому Візантію.
Натомість молодий "імператор Заходу" Генріх IV поквапився висловити понтифіку повагу і навіть покаятися за те, що слухав поряди осіб, відлучених папою від церкви.
Григорій VII взяв під своє "крило" східноєвропейських монархів – володаря Угорщини Гезу, Хорватії - Звоніміра та Польщі – Болеслава. Перший став королем в 1075 році, два інших отримали королівські корони з рук папи наступного року.
Більше того, саме Григорієм VII був коронований і перший король Русі – Ярополк Ізяславич (під іменем Петра). Його батька в цей час вигнали з Києва і він звернувся до Риму за допомогою.
Всі ці успіхи зрештою надихнули папу на створення документу, який вже більше тисячоліття викликає палкі дискусії. Називався він "Диктат папи" і декларував претензії римського понтифіка – не більше, й не менше - на вселенську владу (принаймні в межах католицького світу). Як духовну, так і цілком світську, включно з правом скидати з престолів імператорів та королів.
Апостольський престол, щоправда, ніколи не визнавав "Диктат папи" офіційним документом. Немає, власне, й надійного підтвердження, що його автором був саме Григорій VII. Проте він настільки точно відповідає амбіціям та політиці цього понтифіка, що мало хто піддає цю версію сумніву.
Появою "Диктата папи" часто пояснюють і сварку очільника католицької церкви з Генріхом IV. Вимоги Григорія VII вдячно цілувати йому папську туфлю за корону, імператор вважав прямою образою його величі.
В 1076 році він скликав у Вормсі рейхстаг, на якому "завбачливо" відлучений папою від церкви кардинал Гуго Простодушний оголосив звинувачення на адресу Григорія VII, а німецькі єпископи відреклися від нього та закликали римляни обрати когось більш гідного.
Лист самого імператора із закликом до папи "йди геть!", швидше за все є байкою, проте Григорію VII досить було й рішення рейхстагу. З відповіддю він не забарився і урочисто, просто на Латеранському соборі відлучив Генріха IV від церкви та звільнив його підданих від клятви вірності вже йому.
На відміну від римлян, німці цим "дозволом" одразу скористалися. Васали імператора взагалі ледь не обрали собі іншого володаря – Генріха IV врятувала лише відсутність на ту мить прийнятної для всіх кандидатури. Проте вимога вибачитися перед папою і навіть компенсувати йому збитки була по суті ультиматумом.Тож в присоромленого монарха не залишилося іншого виходу, як їхати до сумнозвісної Каносси.
Чи справді Генріх IV кілька днів стояв босоніж в одній сорочці перед брамою замку, насправді не так вже й важливо. Беззаперечними є два факти. Перший – понтифік з імператором таки помирилися (на умовах Григорія VII зрозуміло). Другий – ненадовго.
Вже в березні 1077 року у Форгаймі князі в присутності папських легатів не лише позбавили Генріха IV корони, а й обрали йому заміну - Рудольфа Швабського. Папа деякий час удавав, що ні при чому, але зрештою поновив і відлучення, і позбавлення трону.
Щоправда, настрої в Німеччині та навіть в Італії хитнулися вже в інший бік. Імператор невдовзі захопив Рим (за винятком папського замку). Втім, Григорій VII вчергове відлучив його від церкви - ще й в присутності єпископів. Генріх IV наполіг на обранні новим папою свого кандидата та навіть особисто проконтролював, щоб на апостольський престол його звели за всіма правилами.
Тоді Григорій VII звернувся по допомогу до норманів, що вже хазяйнували на Півдні Італії. Рим папі вони повернули, проте погром був такий, що римляни самі вигнали Григорія VII з міста.
Помер і похований невтомний понтифік був у Салерно.
Вважають, що на домовині написані його останні слова - "Я любив правду і ненавидів несправедливість, тому помираю у вигнанні". Про любов до влади та ненависть до імператора, Григорій VII, вочевидь, згадати просто не встиг.
