Український Мультифронтир, або навіщо потрібна нова схема історії України

Український Мультифронтир: нова схема історії України (неоліт – початок ХХ століття) / Упор. С. Громенко. – Х.: Фабула, 2024. – 480 с.

Щоб там не казали постмодерністи, історія має значення. Сьогоднішня "історична війна" Росії з Україною – реальність, яка дана нам не лише в книгах та кіно, але і в кулях та ракетах. Перемога над свідомістю часто скасовує необхідність взагалі розчохляти зброю, як це ми подекуди бачили в Криму у 2014 році. А неявка на таку ментальну війну автоматично означає поразку. Після цієї війни українці або залишаться незалежним народом з власною історією, або в черговий раз перетворяться на "молодших братів" росіян і тло/ресурс для історії Росії.

Отже, уважне вивчення власного минулого – запорука виживання України. Бо хто не хоче добровільно займатися своєю історією, буде присилуваний вивчати чужу. А в найгіршому випадку – просто стане її об'єктом.

Вершиною усвідомлення своєї історії є "гранднаратив" – схема пояснення теперішнього через минуле. Гранднаратив виконує роль провідної нитки, яка "зшиває" розрізнені фрагменти від найдавніших часів до сьогодення в єдину картину. В цій узагальнюючій спроможності й полягає його велике позитивне значення.

Однак нема де правди діти, використовується гранднаратив іще з однією метою – легітимізації чинного політичного порядку. При цьому йдеться не про банальне фальшування фактів з минулого, а радше про маніпуляції із зумисним відкиданням одних і трактуванням у потрібному ключі інших. Протилежні за змістом наративи спрямовують та виправдовують амбіції тих спільнот, які їх використовують. Тож "війна наративів" – більше, ніж просто метафора. І історія російсько-українських стосунків в останні 200 років наочно це показує.

"Традиційна" схема російської історії – із привласненням минулого Русі – почала закладатися ще у XV столітті в ході війн Москви з Литвою. У 30-х роках ХІХ століття вона набула довершеної форми – включно із "триєдністю" російського народу, складеного з великоросів, малоросів та білорусів. Стрижень цієї концепції, як ми бачимо на прикладі Путіна, уцілів до сього дня.

Виклик їй кинув 1904 року Михайло Грушевський у статті "Звичайна схема "русскої" історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства". В ній він доводив, що як немає жодної "всеросійської" спільноти, то не може бути й спільної історії росіян з українцями, а наступниками київських князів були галицькі, а не владімірські. Схема Грушевського заклала гранднаратив, який визначив розвиток української історіографії на початку століття на батьківщині, потім на еміграції, а з 1991 року – знову в Україні.

Радянський гранднаратив в цілому відтворював імперський, але замість народів концентрувався на "правильних" верствах – бідних та пригноблених. Він зник, хоч у дечому його впливи відчуваються й нині.

Однак говорити про "тріумфальну ходу" схеми Грушевського у наші дні не доводиться. Внаслідок часу й умов своєї появи вона була значно більш етноцентричною, ніж це прийнятно у ХХІ столітті. Існування сучасної України з одного боку підтверджує правильність основної тези академіка про окремішність українців, але з іншого (з огляду на кордони та склад населення) – вимагає розширення його концепції. Тож сьогодні йдеться не про заперечення збудованого на схемі Грушевського гранднаративу, а про творення нового, ширшого. Тому що – і це критично важливо – в нормальній країні гранднаратив не зобов'язаний бути лише один.

Спроби творення "нового укладу" історії України неодноразово здійснювалися і в нульові, і, особливо, в десяті роки. За пару літ до Революції Гідності академічна спільнота остаточно погодилася з тим, що по-старому викладати історію вже не можна, але запропонувати, як робити це по-новому, не встигла. Після російської агресії 2014 року багато речей стали не на часі, і нова схема української історії – серед них.

Сьогоднішні події дозволяють по-новому подивитись і на довготривалі тренди, і на очевидні константи історичного розвитку нашої держави. Саме тому ми ризикнули розглянути українське минуле за допомогою нового осмислення старого поняття, вповні підходящого для нашої ситуації (але у відмінний від попередників спосіб), – поняття фронтиру. А точніше – Мультифронтиру.

* * *

Першим Великим фронтиром на цих теренах була зона взаємодії ранніх кроманьйонців із неандертальцями у пізньому палеоліті. В Криму розташовані печери, які поперемінно (хоч і не одночасно) займали представники обох людських видів. Більшість мешканців Землі поза межами Африки несе в собі до 4% неандертальських генів – отже, ця взаємодія була тісною та тривалою. У фінальному палеоліті й мезоліті в Україні вперше фіксуються конфлікти за ресурси на стику історичних зон "Лісу" і "Степу" в районі міста Дніпро.

Неоліт приносить фронтир поміж південними суспільствами, які зазнали часткової неолітизації, та північними – класичними збирачами та мисливцями. На пізньому етапі спостерігається поділ на "повноцінні" неолітичні громади з Заходу, та "гібридні" неолітичні місцеві.

Нарешті, в енеоліті виникає Мультифронтир. На південному заході квітне землеробська культура Трипілля, на півночі залишаються "не вповні" неолітичні громади, а з південного сходу прибувають перші пастухи. Цікаво, що на схилі доби серед трипільців краще почувалися ті, хто мешкав на фронтирі, а не населення "чистого" ядра.

В добу бронзи "кордони" політій починають суттєво відрізнятися від меж географічних зон, тож окремі ділянки фронтирів починають проходити всередині цих структур. Наприклад, Зрубна культура XVIII–XII ст. до н.е. охоплювала не лише "Степ", але й "Лісостеп".

Рання залізна доба посилила попередні тенденції та започаткувала нові. З одного боку, інтенсифікується степовий Великий фронтир, відколи пастухів на ньому змінює перший справжній "народ-вершник" – кіммерійці. А не пізніше 650 р. до н.е. на узбережжі Чорного та Азовського морів починається еллінська колонізація, яка знаменує відкриття Великого фронтиру між "Степом" та "Морем" (тобто культурами середземноморського кола).

Власна мультифронтирність складається в Криму, який представляв собою Євразію в мініатюрі. Там у цей час на основі автохтонів та прибульців з Кавказу виникає унікальна культура горців – таврів. Невдовзі потому вони вступають у "фронтирні стосунки" зі скіфами та еллінами. Мешканці Херсонесу суворо берегли чистоту шлюбів, натомість запозичили у таврів їхню головну богиню – Діву, приписавши їй атрибути своєї Артеміди. З її культом пов'язаний виразно фронтирний сюжет античної міфології – "Іфігенія в Тавриді".

Під впливом еллінів (і за допомогою їхніх архітекторів) пізні скіфи утворюють у ІІІ ст. до н.е. осіле вождівство Кримську Скіфію. Інша еллінська держава – Боспор – навпаки, через скіфів та племена Кубані політично і демографічно варваризувалася, а на її чолі стала династія, найвірогідніше, фракійського походження. Однак важливо розуміти, що влаштована ця перша євразійська імперія була геть інакше, ніж пізніші "класичні" елліністичні монархії. Нарешті пізні скіфи так асимілюють таврів у передгір'ях, що античні автори дають їм спільну назву тавроскіфів.

Ця модель виявилася надзвичайно стійкою. Упродовж тисячоліть у "Степу" кочівники заступали кочівників від кіммерійців (ІХ ст. до н.е.) аж до ногайців (ХІХ ст. н.е.), на "Морі" еллінів змінили візантійці (VI ст.), Кримські гори населили готи й алани (ІІІ–ІV ст.), а в "Лісі" весь цей час прадавнє місцеве населення творило осілі культури. Іноді на перехресті цих світів виникали в буквальному сенсі фронтирні політії – наприклад, "країна Ойум", вона ж "держава Германаріха" (в ній разом мешкало германське, балто-слов'янське та іранське населення).

Поява Русі ускладнила і без того непросту структуру Мультифронтиру. З певним спрощенням можна сказати, що сама Русь була "дитям Мультифронтиру" – контактної зони русі, візантійців та хозарів. Пізніше запровадження християнства консолідувало одні східноєвропейські спільноти, але поглибило розколи між іншими.

Перетворення Русі на повноцінну (хоч і ранню) державність означало виникнення ментального фронтиру між візантійськими та європейськими впливами. А в пізню добу "конфедерації" руських князівств та половецьких орд настільки переплелися, що й годі було провести чітку межу між цими спільнотами. І шлюби укладалися, і альянси утворювалися з огляду на поточну ситуацію безвідносно до "лісового" чи "степового" походження. Аналогічно церковний розкол 1054 року не став на заваді інтенсивним родинним зв'язкам Рюриковичей із європейськими династіями.

Монгольський час не так розколов Русь, як закріпив уже наявні розлами. Західні й північні князівства рухалися у бік зближення з латинською Європою (підвищення ролі боярства, почате ще до монголів, коронація Данила), східні інтегрувалися у євразійський авторитарний простір Каракорума та Сараю. Навіть православ'я у регіоні згодом зазнало такої диференціації (два, а то й три київські митрополити одночасно у різних політіях). Тож після цього слід говорити не про єдину зону "Лісу", а радше про західний (литовський/європейський) та східний (московський/євразійській) "Ліси", в яких виникли протилежні за своїм устроєм держави.

У Ранній Новий час український Мультифронтир виглядав так: один Великий фронтир пролягав між Європою та Південним Сходом ("Лісом" та "Степом", християнством та ісламом тощо), другий – між Європою та Північним Сходом (західним "Лісом" та східним "Лісом", західним та східним християнством, силою права та правом сили тощо), третій – між "Лісом" зі "Степом" та "Морем" в Північному Причорномор'ї, де православних візантійців змінили католики венеціанці з генуезцями (ХІІІ ст.), а тих – мусульмани турки-османи (1475 р.), а кримські татари здійснювали власний транзит від степового світу до середземноморського ("від юрт до палацу-саду").

Крім того, свій фронтир простягнувся між московськими землями та Великим Степом. І глибина взаємопроникнення на ньому була такою, що саму появу Росії євразійці ХХ століття трактували як "заміну ординського хана московським царем з перенесенням ханської ставки до Москви".

Не дивно, що в самому серці Мультифронтиру виникла найпотужніша фронтирна спільнота Західної Євразії – українське козацтво (дещо "східного" вигляду, але із "західними" цінностями). І саме від позиції українського "народу-війська" залежали геополітичні комбінації у Східній Європі упродовж трьох століть. До тих пір, поки козацтво віддано билося за Річ Посполиту, та була найсильнішою державою регіону, раз-у-раз завдаючи поразок шведам, росіянам та туркам. Однак перехід частини козаків на бік царів призвів до піднесення Москви і перетворення Росії на європейського гегемона.

Кінець XVIII-го і чи не все ХІХ століття були часом активного "закриття" фронтирів централізованими бюрократизованими імперіями, передовсім Російською. Першими впали політичні та правові фронтири: знищення козацтва та поневолення Криму, розділи Речі Посполитої та витіснення османів за Прут, закріпачення селян, скасування місцевих прав (Литовські статути, Магдебурзького) і запровадження загальноросійського. За допомогою російських поміщиків та іноземних колоністів був майже освоєний з економічної точки зору степ – уніфікований для товарного зерновиробництва. Нарешті, почалася активна русифікація культури та наступ російської версії православ'я.

Однак з іншого боку, на цей же час припадають і польські повстання, і "похід в Таврію за волею"; починається індустріалізація, яка перетворює Донбас на осередок нового соціально-економічного фронтиру; зберігається "межа осілості" для євреїв, і починається розквіт штетлів, нарешті, в інтелектуально-духовній борні російських чиновників із польською аристократією отримує свій шанс українська інтелігенція.

Баланс на внутрішньому малоросійсько-українському ментальному фронтирі визначав долю всього українського національного руху. Австрійська влада в Галичині, хоч теж рухалася у напрямку уніфікації, але менш ефективно – дозволила, зокрема, зберегти греко-католицьку (фронтирну) церкву. В Першу світову війну Росія спробувала "закрити" залишки фронтирів (окупація та спроба русифікації Галичини та Буковини), але безуспішно.

Всі ці процеси в той чи інший спосіб висвітлені на сторінках пропонованого вашій увазі збірника.

* * *

Визначальною особливістю української минувшини є унікальна концентрація на відносно невеликій території різноманітних історичних зон: "Лісу", "Степу", "Моря" й двох "Гір" (Кримських і Карпатських), – а також перехідних смуг між ними на кшталт "Лісостепу" чи "передгір'їв". У кожній з них розвивалися притаманні лише їм форми політично-правових, соціально-економічних та культурно-релігійних структур. На стиках, а іноді під воєнним тиском і всередині цих зон виникали фронтири та Мультифронтир.

Несхожість соціальних структур цих зон за різними ознаками обумовила виникнення між ними п'ятьох типів фронтирів: 1) воєнно-політичного (зовнішньополітичного), 2) правового, 3) соціально-економічного, 4) етнічного та 5) ментального (культурного чи релігійно-ідеологічно-ціннісного).

Мультифронтир – це виклик, який поставав перед усіма народами і державами на території сучасної України, і всі вони мали дати на нього відповідь. Комусь це вдавалося краще, комусь – гірше. Різноманіття цих відповідей, а також їхні взаємовпливи (так, без Кримського юрту не було б і Війська Запорізького у знайомому вигляді) обумовили багатовимірність історії України. Ну а українці, як це сьогодні очевидно, не просто дали найкращу відповідь на виклик Мультифронтиру, але й стали головними "спадкоємцями" усіх інших вдалих відповідей.

Дослідження феномену Мультифронтиру не лише дозволить глибше зрозуміти українське минуле, але й допоможе краще упоратися із проблемами сьогодення – зокрема, подолати постколоніальні комплекси народу-жертви, без(анти)державного народу тощо (негативний спадок фронтирності).

З іншого боку, легше будуть зрозумілі феномени української волелюбності та інклюзивності культури України (позитивний спадок фронтирності). І додаткове пояснення отримає російсько-українське протистояння – як боротьби фронтирного суспільства проти імперських уніфікаторів, а також явище української діаспори, яка поставала переважно на фронтирах.

Мультифронтир, попри коріння самого слова, є питомо українським феноменом, а не натягуванням модної заокеанської концепції на вітчизняні реалії. І нехай в сучасній історіографії лише період XV–XVIII століть більш-менш системно розглядається з фронтирної точки зору, а для решти періодів це радше декларація намірів, моя віра в потенціал концепції Мультифронтиру безмежна. І навіть доба ХХ – початку ХХІ століття, хоч це і виглядає незвичним для багатьох істориків, може і колись обов'язково буде написана з фронтирної перспективи.

Бо для України вивчення Мультфронтиру є пізнанням самої її сутності.

* * *

"Український Мультифронтир" – не колективна монографія і тим більше не підручник. Для створення справді узагальнюючої роботи знадобиться набагато більше часу – цілі десятиліття, і сотні попередніх індивідуальних праць. Тому подякую авторам, які все одно насмілилися вийти на це поле: Віктору Брехуненку, Ярославі Верменич, Дмитру Вирському, Мирославу Волощуку, Андрію Галушці, Ігорю Гиричу, Андрію Домановському, Світлані Каюк, Евеліні Кравченко, Олексію Мустафіну, Євгену Синиці та Ігорю Чорноволу.

На жаль, через повномасштабне російське вторгнення ідея "Українського Мультифронтиру" не була реалізована повністю. І користуючись нагодою, хотів би згадати і тих, кому обставини завадили приєднатися до цієї роботи: Кирила Галушка, Вадима Денисенка, Яну Примаченко та Бориса Черкаса. Можливо, в майбутньому робота над "Мультифронтиром" продовжиться.

Цей текст укладений з фрагментів збірника "Український Мультифронтир". Замовити книгу можна на сайті видавництва "Фабула" за цим посиланням.