"Вийдіть з моєї камери". Пам’яті політв’язнів Олександра і Стефанії Охрімовичів
Андрію Охрімовичу пощастило. Він народився на Волині. А міг легко з'явитися на світ у глухій тайзі, в Евенкійському національному окрузі, де суха оленина складала основу буття, літо коротке, як життя мошкари, а зима віддає душком в'яленої вічності. Там, на поселенні, після каторги знайшли один одного його батьки. Олександру під ту пору минуло 30. Стефанія була на два роки молодша. До того як зустрітися кожен з них за участь в УПА тягнув десятирічну лямку сталінських таборів.
Одного разу у місті Дубні я сиділа у маленькій, як комірчина, кімнаті. Її стіни були глиняні, підлога – дощана. До самої стелі дерлися грубо тесані полиці з книжками. Я сиділа біля єдиного глухого віконця і наслухала як падають яблука у садку: гуп, гуп. Напевно, я потрапила у мить раювання, коли все довкола просте, аж первісне, і досконале. Та це була тільки мить, бо за дверима ходила жінка і монотонно жебоніла: не бий Андрія по голові, не бий Андрія, не бий…
Андрію Охрімовичу пощастило. Він народився на Волині. А міг легко з'явитися на світ у глухій тайзі, в Евенкійському національному окрузі, де суха оленина складала основу буття, літо коротке, як життя мошкари, а зима віддає душком в'яленої вічності. Там, на поселенні, після каторги знайшли один одного його батьки. Олександру під ту пору минуло 30.
Стефанія була на два роки молодша. До того як зустрітися кожен з них за участь в УПА тягнув десятирічну лямку сталінських таборів. Чому 10, а не традиційних 25? Стефанія, уродженка Сокальського району Львівщини, була неповнолітньою. Та й Олександр під час слідства зумів "скостити" свій вік і, зрештою, 1945 теж пішов у табір, як сімнадцятилітній "пацан". Все це мені відомо з кримінальних справ П-6669 та П-12849, які зберігаються у Рівненському архіві СБУ і до яких я отримала доступ.
Волинь – це батьківщина Олександра Охрімовича. Тут він у 1944, як зазначено в протоколах допитів, "зустрів у лісі банду отамана Петра", і залишився. Тобто з упівцями. Далі хлопець потрапив до рук радянських військових. Слідство. 19-літній Сашко був маленького зросту, але кмітливим й розумним. Він так вдало прикидався випадковою людиною в УПА, що у це майже повірили. Принаймні записали в протоколі, що йому – 17, що був у лісі всього-на-всього місяць, зброї не носив, участі в бойових діях не брав, а лише виконував примітивну функцію віслюка: носив речі та їжу за хлопцями.
Насправді ж усе було зовсім не так. Олександр Охрімович брав участь у жорстких боях. Навіть під знаменитими Гурбами. Одежину на собі мав, мабуть, зачаровану. Андрій Охрімович часто розповідав про батьківську шинель, яка була рясно посічена кулями, а на тілі власника ані подряпини. Добре, хоч не в тій постріляній шинелі батька арештували.
На суді в Рівному Олександр активно захищався. І все, що підписав під час слідства, заперечував. Навіть те, що в УПА потрапив добровільно. Він заявив, що протоколи підписав під тиском слідчого і що в лісі його утримували силоміць. Словом, як каже народна мудрість, не той козак, якого упіймали, а той, хто викрутився.
По великому рахунку, Олександр Охрімович викрутився. А десь у той час на Львівщині якийсь умовний совєцький капітан допитував і стріляв під вухом малолітньої наляканої Стефи. І ті постріли, як і весь подальший огром важкого життя, не минули для її голови безслідно. Але 1956 в тайзі Евенкійського краю перед очима подружжя зблиснув пломінчик щастя: вони поверталися в Україну, додому.
У селі Підгайці, в родинному гнізді Охрімовичів їм не було місця. Після 10 років таборів і чоловік і жінка уже не були селянами. Та й селян по суті теж не було. Тільки колгоспники. Тому їхній шлях вів до найближчого міста. В Дубно. Там винайняли кімнату і знайшли працю. Олександр, закінчивши школу будівельників, став прорабом на будові.
Зауважу, що у 50-ті після "відсидки" це було неабияке соціальне досягнення. Стефанія спочатку працювала прибиральницею, а згодом кухаркою в ресторані. Здавалося, покалічене замолоду життя відновиться і зануртує у цьому старому, сповненому привидів історії місті. Для початку, аби не тинятися по чужих кутах, Олександр власноруч швидко звів хату-мазанку.
Міркував, що тимчасово, що незабаром збудує справжній дім – з глибоким фундаментом, з цегли. Та не так сталось, як гадалося. Щось у цій родині вже було невигойне. Душевна тріщина, яку не замажеш і не скріпиш глиною, як хату-мазанку.
… Тиха радянська ніч, солов"ї і місяць. Скрип хвіртки і здалеку лірично-алкогольне:
Я вас любіл, любовь моя бить может в душе моей исчесла не совсемь…
Чоловік заходить до хати, хитається, сідає за стіл. Стефа годує дровами піч і мовчить. Знає, що зараз краще мовчати, бо це ще не кульмінація. І справді, після глибокої паузи, Сашко з усього розмаху гупає кулаком по столу і грізно ричить:
Да! Я вас любіл так прєдано, так нєжно!
О, тепер драма добігає кінця: Олександр безвольно притуляється щокою до столу і Стефа виходить із запічка. Вона перетягує чоловіка у ліжко. Той засинає.
Напевно, Олександр Охрімович був важкою людиною. Важкий погляд, важке слово. Нерідко брутальне. Одного разу його язик у буквальному розумінні поплатився. Чи був попереджений?
Літо, спека. Сашко працював на даху. Стефа піднялася драбиною і передала йому компоту. Вишневого і солодкого. Чоловік не помітив осу, якій теж закортіло компоту і яка, не вагаючись, вкусила його буквально в язик. Чоловік верескнув і почав випльовувати: "Шука, шука!". Стефа сміялась. Вона була життєрадісною і веселою жінкою. Олександр теж врешті-решт розсміявся. Та не втямив головного: ангел-охоронець, який колись захистив його від ворожих куль, і тут подав знак: чоловіче, будь уважний, стеж за своїм язиком… Тому що Олександр Охрімович у дружніх і недружніх компаніях, добряче захмелівши, переходив "на політику".
Він часто заходив у буфет "Пиво-води", що біля "базарчика". За місцевими переказами, біля "базарчика", де сьогодні торгують городиною та іншим крамом, Тарас Бульба стратив за зраду свого сина. "Десь тут", - впевнено кивнув мені Андрій Охрімович, вибираючи біля ятки товстого, з молоками оселедця. А на початку 60-их там був буфет. Класичний радянський шинквас, найпростіші, як інфузорії, столи-стільці і традиційне правило на стіні: "Приносить и распивать спиртние напитки – запрещено".
Звісно, мова указів, наказів, документів слідства та суду – російська. Тож протоколи допитів і Олександра Охрімовича і свідків теж російською. Так ось, з цих протоколів зрозуміло, що робочий люд, м'яко кажучи, нехтував радянськими приписами і часто приносив з собою горілку, яка миттєво розхлюпувалась у важкі пивні кухлі. Про що говорили ці чоловіки, які ввечері після зміни і особливо після зарплати тягнулися до пивної забігайлівки? Хтось про виробничі проблеми, хтось про сімейні. А Сашко, як його усі тут називали, "гнув політику". І "гнув" агресивно. Він не тільки обзивав сумнівних приятелів "совєцькими холуями", але й у запалі пророчого гніву погрожував всім радянським рабам, що скоро "ми витягнемо ножі і будемо вас різати".
На горіхи дісталося від Сашка і Микиті Сергійовичу. І, схоже, не раз. Ось тільки у протоколах допитів мало хто відважувався прямо назвати ім'я Хрущова. Обмежувалися узагальненням: "погрожував і нецензурно обзивав радянське керівництво". До чесні, не всі з цих роботяг і колишніх селян свідчили проти Сашка. Хтось викручувався як міг. Мовляв, після пива хильнув надто багато горілки і ніяких антирадянських розмов не пам'ятає. Навіть хто його відвів додому не пам'ятає, а то, виявляється, була його власна дружина. 1961 року Олександра Охрімовича арештували. Далі суд і вирок: 8 років за антирадянську діяльність.
Місце покарання – Мордовія, Потьма, Явас. Сумнозвісні топоніми, крізь які вздовж колії тягнувся каскад виправно-трудових таборів. В Олександра Охрімовича, як рецидивіста-упівця, був "суворий режим". Легша форма – "тяжкий режим". Ось цю легшу форму, за клопотанням дружини, він отримав тільки в останній рік до закінчення терміну.
До речі, у деяких протоколах допитів зафіксували свідчення, що прораб Сашко вдома мав багато книг, а в компанії робітників поводив себе зверхньо, буцім знав більше за інших. Думаю, так і було. Він справді знав більше за інших і відверто зневажав мляве селянсько-радянське середовище Дубна. Я не знаю що і кого Олександр хотів застати вдома після сталінського табору, можливо, свою мрію або сон про неї… Але застав реальність.
Якось на початку 2000-их у Львові Андрій Охрімович мовчазно тягнув цигарку з Олександром Кривенком, редактором легендарного "Поступу". Мжичило, на сірій стіні будинку було видно занедбану вивіску якоїсь приватної фірми: "Волинь". Одна з букв висіла головою вниз. Охрімович пожвавився і кивнув у бік вивіски: "УПА пішла з Волині". Звісно, маючи на увазі джерело походження. Кривенко не пожвавився, а лише незворушно видихнув цигарковий дим: "Як пішла, так й не повернулася".
За іронією долі на початку 60-их Олександр Охрімович отримав бажане спілкування, але вже у неволі. Невдовзі до нього приєднаються українські дисиденти, в тому числі Опанас Заливаха, з якими упівець передаватиме по колу інтелектуальний чифір.
Це одна сторона медалі – батько. Та є інша: дружина Стефа і малолітній син Андрій. Дружина і син політв'язня. Щороку Стефа збирала важкі торби і їхала до Мордовії. То важка дорога. Стефа не залишила спогадів, але ці ж самісінькі мандри в Мордовію змалювала Світлана Кириченко, коли їздила до політв'язня, свого чоловіка Юрія Бадзя. І руки обриваються (а хто допоможе?) Як правило, родичі зникали і дружини залишалися сам-на-сам з бідою. І в Москві необхідно десь переночувати і кримінальники в дорозі, ще й побачення можуть в останню мить скасувати і відправити з торбами геть. Най Бог милує од таких мандрівок.
Та Стефа тоді ще любила життя. Гарно співала, вишивала. Андрій Охрімович розповідав, що йому навіть довелося побачити Леніна в гробу. Тому що так захотіла мати, коли вони зупинились у Москві по дорозі в Мордовію. Нічого дивного, мавзолей у той час був не просто пропагандистською "фішкою", але й квінтесенцією масової культури. Простим людям, як наприклад, галичанці Стефі кортіло побачити непохованого небіжчика. Це ж така, даруйте, химерність…
Через 8 років, після повернення чоловіка додому Стефанія з сином-підлітком поїхали відвідати родичів до сусідньої соціалістичної Польщі. Там і розверзнулась родинна драма. Хоч спочатку ніщо не передбачало біди і лише перед від'їздом в Україну мати десь зникла. Її довго шукали. Згодом до Андрія підійшла тітка і прошепотіла на вухо: "Анджей, твоя матка звар'ювала". Стефанія втікала від польської міліції і її ніяк не могли впіймати.
Андрій Охрімович, напевно, аби зменшити ефект драматизму, завжди додавав до цієї історії трохи чорного гумору. Він казав, що, утікаючи, мати перестрибувала перешкоди, як на олімпіаді з легкої атлетики. Це спрацьовувало: і слухач, у моєму випадку слухачка, уявляла як Стефа бере на стадіоні останній бар'єр, успішно долає і під бурхливі оплески зупиняється. А далі її підхоплюють під білі рученьки польські правоохоронці, а медбрати з конячими дозами заспокійливого чекають напоготові. Це була остання мандрівка Стефи. Навіть коли Олександра засудять втретє, дружина уже не зможе його провідати. Хоч він "сидітиме" поруч, у Луцьку.
Як? Чому? Що стало поштовхом? Тією останньою краплею, доторк якої провокує божевілля… Неможливо відповісти на це запитання. Єдине, що робить цю історію менш моторошною, вставляє у певні рамки і не дозволяє загрозливо розповзатися, це те, що вона не є унікальною. Подібні нещастя траплялися у колах політв'язнів.
Зокрема, з дружиною Бориса Антоненка-Давидовича. Майже один в один. Вони теж зустрілися на поселенні після сталінських таборів, повернулися в Київ, народився син, а в 70-ті у Ганни Шемердяк почалися важкі психічні розлади. Незворотні, як і в Стефанії Охрімович.
З відновленням української незалежності багатьом політв'язням доля усміхнулася. Вони стали медійними, затребуваними, почали впливати на політику. Суспільство в тій чи іншій мірі віддало їм шану і склало подяку.
Олександр теж застав незалежність, але участі у політичних процесах уже не приймав. Не хотів. Частково через підірване здоров'я, частково через важкий характер. Та й обставини були не найкращі: інертне Дубно і хвора дружина. Можливо, якби він більше усміхався долі, то й доля би йому усміхалась навзаєм, та старий упівець був затятим. Навіть в лікарні, у смертельній агонії він буде марити і вимагати: "Вийдіть з моєї камери!".
Олександр помре 1995-го. Стефа ще 10 років житиме. Залишилося трохи родинних фотографій, портрет дружини і сина, які в Мордовії написав невідомий художник, та батьківське хайку, яке любив цитувати поет і журналіст Андрій Охрімович. Син.
Сонце світить,
соки в землі є,
квітка не зів'яне.
