Не згубити свого
Історія в школі - один з головних інструментів формування національної ідентичності учнів. З 1991 в Україні тривають дискусії, як зробити кращим підручники історії і, попри те, що їх справді можна і треба вдосконалювати, варто відзначити, що головне своє завдання вони виконали успішно: виховали покоління громадян, готових захищати свою державу із зброєю в руках. Тому мене дивує запропонований підхід до реформування історичної освіти, який не враховує цього головного здобутку, а пропонує почати все по-іншому.
Історія в школі - один з головних інструментів формування національної ідентичності учнів.
З 1991 в Україні тривають дискусії, як зробити кращим підручники історії і, попри те, що їх справді можна і треба вдосконалювати, варто відзначити, що головне своє завдання вони виконали успішно: виховали покоління громадян, готових захищати свою державу із зброєю в руках.
Тому мене дивує запропонований підхід до реформування історичної освіти, який не враховує цього головного здобутку, а пропонує почати все по-іншому.
"Схема історичного процесу, що лежить в основі навчального матеріалу, наскрізь лінійна і телеологічна: герої української історії підпорядковані одній меті - рухові до створення незалежної держави" - так бачать один з головних недоліків шкільного курсу історії ініціатори його змін.
Але хіба ця спрощена (бо всі історичні схеми в підручниках такі) хибна? Вона коректно (хоч і неповно, що, напевно, неможливо через обмеженість матеріалу, який може бути використаний на уроках) пояснює процеси творення української нації, які відбувалися на наших теренах протягом століть.
Вона шкідлива? Теж - ні, адже саме історія боротьби за незалежність - чудовий матеріал для виховання відповідальних громадян. Бо це історія про такі цінності як свобода, як здатність до обʼєднання зусиль, готовність до жертви.
Що натомість пропонується замість "застарілої" лінійної схеми, повʼязаної з визвольною боротьбою?
"Уведення матеріалу, повʼязаного з антропологічним поняттям "культура" - цінностей та настанов певного періоду, що опосередковували поведінку людей. Відповідно, великої ваги набуває оповідь про повсякденні практики - звʼязки (владні, групові, сусідські, родинні) підтримки, форми ворожості і примирення, міжстанові контакти, співіснування з тими групами, які належали до "інших" в різні періоди історії (етнічні, релігійно-конфесійні та інші спільноти)".
Але як, застосовуючи такий підхід в умовах обмеженого шкільною програмою часу, пояснити учневі, наприклад, причини цієї війни, які очевидні при застосуванні критикованого лінійного підходу? Як пояснити небезпеку культури "руского міра", яка передбачає знищення українців як окремої нації?
Запропоновані підходи нагадують завзяті дискусії про потребу деполітизації та демілітаризації підручників історії, яка розгорілися років 20 тому. Звісно в новій концепції не вживається термін "демілітаризація", який надто кидався б у вічі в період війни, але саме про це по суті йдеться.
В жодному з прикладів додаткових курсів чи тем, якими пропонують втілювати новий підхід, немає нічого повʼязаного з військовою історією.
"Для профільної освіти доцільним є запровадження спеціальних курсів, таких наприклад: історична географія; локальна / регіональна історія; інтелектуальна історія; історія культури; історія етнічних та/або релігійних громад; історія й досвід виживання / протистояння тоталітарним режимам, імперіям під час війн; історія політичних і правових учень, історія державотворення та ін. Для профілів інших спрямувань будуть необхідними спеціальні курси, повʼязані з історією наукових відкриттів, технічних винаходів, фінансів та економіки, збереження довкілля, повсякдення та ін."
"Водночас на сучасному етапі й у найближчому майбутньому актуальними змістовими акцентами в початковій освіті, у базовій та старшій школі в межах загальноосвітнього курсу історії мають також бути "Територіальні та демографічні зміни", "Історія українського націотворення та державотворення", "Європейські / світові контексти (звʼязки) української історії", "Ідентичність на різних етапах історичного розвитку", "Екологічна історія", "Соціальні катастрофи (війни, епідемії, голоди, геноциди, техногенні аварії)", "Опір тоталітатарним та імперським режимам, протистояння насильству та агресії (зокрема, у контексті російсько-українських відносин)", "Культурно-інтелектуальна історія", "Історія повсякдення та мікроісторія", "Жіноча історія", "Історія України й українства у світі, роль і культурні надбання української діаспори".
Чудові теми. Але де, наприклад, про особливості війська часів Русі, про формування державного апарату Гетьманщини на базі структур козацького війська чи про партизанську тактику українських повстанців?
Я не є принциповим противником подачі української історії в контексті світової. Все залежить від того, як це зробити.
І очевидно найбільший виклик в реалізації цієї ідеї у тому, щоб минуле українців не зникло, розчинене у розповідях про історію світу.
Відповіді, як це будуть робити, реалізуючи головне завдання реформи я не знайшов на надцяти сторінках концепції.
Пропонується "перейти до єдиного загальноосвітнього україноцентричного курсу
"Історія" (інші можливі назви: "Історія: Україна і світ", "Історія України і світу")".
Але навіть три запропонованих назви - це три різних підходи.
Спробою заспокоїти занепокоєних загрозою розчинення української історії у світовій є теза, що "Обовʼязковою умовою єдиного загальноосвітнього курсу історії в межах циклу є його україноцентричність і водночас представлення історії України (не менше 2/3 змісту) в широких контекстах європейської та світової історії".
Але не зрозуміло як цей "квотний" підхід можна втілити у життя? Як розповісти учням історію наприклад Древнього Єгипту чи Шумеру в тексті де 2/3 буде про Україну?
Наведений авторами концепції приклад інтеграції української історії у світову, радше поглиблює занепокоєння.
"Важливо, аби учнівство осмислювало українські історичні процеси в зіставленні й порівнянні з європейськими і всесвітніми. Це осмислювання має спиратися на тезу, що майже всі державні утворення, які існували на українських землях, створювалися і керувалися за безпосередньої участі руських (українських) еліт".
Тобто будемо вивчати історію Речі Посполитої, Австро-Угорської чи Російської імперій, наголошуючи на співучасті у їх творені та функціонуванні українців і це буде історією України?
А як же історія тих українців які боролися за самовизначення проти цих державних утворень? Завдяки їм якраз творилася українства нація як окрема і самодостатня і врешті сталася незалежна.
Чи хотіли б ми колись, щоб наші юні нащадки вивчали роль українців у творені та функціонуванні так званих ДНР/ЛНР, чи все ж для нас важливіше, аби вони знали про боротьбу з окупантами?
Потреба саме зараз здійснювати реформування історичної освіти саме через поєднання курсів української та світової історії, для мене не очевидна.
А ймовірні загрози від її невдалого втілення помітні вже зараз.
Мої знайомі компʼютерники користуються у свой роботі принципом "працює - не лізь", який, напевно, може бути корисними і в цьому випадку.
І ще: мені подобається така візуалізація, але вона передбачає наявність стержня в центрі, бо без нього і спіраль впаде.
