Софія Налепінська-Бойчук: народжена полькою, загинула за Україну
Твори художниці експонували на міжнародних виставках у Відні, Лондоні, Берліні, Стокгольмі та в інших європейських культурних центрах. Софія Налепінська-Бойчук була відомим українським гравером, професором Київського художнього інституту, яка виростила цілу плеяду учнів і заснувала школу сучасного українського граверства. Для більшовиків, які боролись проти української культури і всіма засобами знищували її, мисткиня стала таким же "ворожим елементом", як і інші бойчукісти.
Ще 1997 року київський історик Сергій Білокінь писав в журналі "Образотворче мистецтво": "Коли у справах ОГПУ-НКВД вичитуєш, що за Україну чи як казали тоді, за український (конче буржуазний) націоналізм більшовики винищували українців, це сприймається майже нормально. Тут є своя закономірність, своя логіка. Особисто мене особливо по-людськи зворушує, коли за Україну гинули люди, ані сном, ні духом нам нічого не винні, такі, як-от, скажімо, історик мистецтва, німець з роду Федір Людвігович Ернст. Ані крапельки української крові не мала в собі польська шляхтянка Софія Олександрівна НАЛЕПІНСЬКА".
У 80-х роках ХІХ століття директором залізниці Варшава – Лодзь Фабрична Польського акціонерного товариства був молодий інженер, випускник Петербургського інституту інженерів залізних доріг, варшавянин Олександер Налепінський. На першому поверсі станційної будівлі розташовувалось службове помешкання директора, душею якого стала юна дружина, піаністка Софія (уроджена Рьор, француженка за походженням).
30 липня 1884 року в родині Налепінських народилась донька-первісток Софія, у майбутньому українська художниця, вірна учениця і дружина Михайла Бойчука.
Вихована у шляхетній сім'ї, де панував культ "польського націонал-демократичного патріотизму", Софія разом із родиною 1890 року переїжджає до Петербургу, куди батько отримав нове "добровільно-примусове" призначення. Поселились у великому помешканні по вул. Розїзжій 35/5, де перебували до 1919 року (тут 1902 року народилась наймолодша із чотирьох дітей сестра Ганна – автор спогадів про родину Налепінських та Бойчуків). Дочка чиновника Міністерства шляхів сполучення, Софія отримала відповідну домашню освіту, добре володіла німецькою та французькою мовами, захоплювалась малюванням, екстерном завершила гімназіальну освіту.
"Висока, тоненька і струнка, вона можливо, не була красива класичною красою, але було в ній щось одухотворене, захоплююче… і притягуюче", - згадувала пізніше сестра Ганна.
Після курсу навчання у майстерні петербурзького художника-імпресіоніста Ціонглінського в школі Товариства заохочення мистецтва, три молоді подруги-польки Софія Налепінська, Софія Сегно і Софія Бодуен де Куртене 1906 року вирушають в Європу студіювати мистецтво живопису. Спочатку – до Мюнхена у художньо-промисловій школі В. Дебшіца та Академії професора Гейдлера, а пізніше – до Парижу. Як оповідала пізніше Ганна Налепінська-Печарковська, це був доволі сміливий вчинок емансипованих панночок "в ту добродетельную єпоху, полную предрассудков".
Поселившись у мебльованих кімнатах по вул. Кампань Прем'єр (rue Campagne Premiere) в будинку № 9, де мешкали поети і художники новоприбулої богеми, "три Зосі", студентки Академії Рансон 1908-1909 рр., де викладали відомі французьку художники М. Дені, П. Серюзьє, Ф. Валлотон, знайомляться із сусідом, вихідцем з Галичини, Михайлом Бойчуком.
Його практичні та теоретичні засади спонукають до створення, разом із М. Касперовичем, Г. Шрамм, Я. Леваковською, С. Бачинським та Й. Пеленським, школи-майстерні з вивчення темперного та фрескового живопису. На виставці 1910 року в Салоні Незалежних ця школа отримала назву "Renovation Bizantine" – "Відродження візантійського мистецтва" та широкий розголос у європейській пресі.
Тут, у Парижі, Софія Налепінська закохалася в Михайла Бойчука, свого товариша і Вчителя, що і визначило все її подальше життя. "Так, можливо, він і був генієм, писала у своїх листах-спогадах Ганна Налепінська-Печарковська, але з погляду, напрклад, матері, він був нещастям для моєї сестри, яка навіть чути не хотіла про те, щоб його покинути і повернутись додому… Але мама, хоч і страждала…, але розуміла, що Михайло – це велика мистецька індивідуальність" (тут і далі переклад з рос. – автора).
Восени 1910 року Софія Налепінська, разом з Михайлом Бойчуком та Миколою Касперовичем, здійснивши екскурс музеями Флоренції, Равенни, Венеції та Відня, повертаються в Галичину до Львова, - де час від часу "працювала по своєму фаху… - графіка, портрети, а також роботи по закріпленню стародавнього живопису в музеях львівському і київських".
"Треба пам'ятати також, що Михайло був цілковито захоплений українськими ідеями, - продовжує Ганна Налепінська-Печарковська, - бути і працювати з ним означало також відректися від своєї батьківщини (Польщі). Треба було так любити його, як моя сестра, щоб відректися від всього цього".
З початком Першої світової війни Софія Налепінська повертається до родини в Петербург, а Михайла Бойчука разом з братом Тимком, як австрійських підданих, російська влада інтернує до Арзамаса.
У грудні 1917 року художниця переїжджає у Київ, до нововідкритої Української Академії Мистецтв, одним із фундаторів якої був Михайло Бойчук – вчитель і майбутній чоловік. Разом з Софією короткий час в майстерні професора навчалась і її молодша сестра Ганна.
Як писала Ганна Налепінська-Печарковська у своїх листах-спогадах до київського мистецтвознавця Дмитра Горбачова, жили вони на Татарській вулиці: "Там був особняк з великим садом, в голодні роки фрукти і овочі дуже допомагали якось вижити… Приходило багато учнів, молодих і тому завжди готових їсти. Тимко приїхав з Романівки, приходили Колос, Сагайдачний, Падалка і багато інших. Софія варила великі баняки каші, капусти…, бо всі працювали у нас в домі, пам'ятаю робили проекти паперових грошей для Петлюри – на конкурс…".
Софія Налепінська взяла шлюб з Михайлом Бойчуком у греко-католицькій дерев'яній церкві при Ново-Павлівській вулиці у Києві (світлину із зображенням цієї церковці, єдиної на той час греко-католицької святині у Києві, знищеної 1935 року, подає американський дослідник Тит Геврик у праці "Втрачені архітектурні пам'ятки Києва"). А після народження сина Петруся (26 липня 1918 року) виїхала до Миргорода – там легше було перебути тяжкий і непевний час громадянської війни. Художниця обійняла посаду вчительки малювання у Художньо-промисловому інституті, займається творчою працею. З того часу зберігся дереворит "Гітаристка" (1921).
З листопада 1922 року Софія Налепінська-Бойчук очолює майстерню ксилографії Київського інституту пластичних митстецтв, а в 1924 стає співорганізатором поліграфічного факультету Київського художнього інституту – першої художньої поліграфічної школи в Україні. Як згадувала одна з перших учениць професора – Віра Бура-Мацапура: "Софія Олександрівна… була педагогом високої ерудиції. Під час занять вона підсідала до вихованців з олівцем в руках, пояснювала і показувала, як можна урізноманітнити малюнок, підкреслити деталі, досягти плавності ліній. При цьому завжди зберігала первинний авторський задум композиції, знаходила в ньому цінне, притаманне саме цьому студентові. Тематику композицій вона радила брати з реального життя, добре знайомого автору".
Розвиваючи техніку деревориту,художниця створює станкові графічні аркуші "Молодий робітник", "Малашка" (1926), звертаючи особливу увагу на композицію. Ці твори вирізняються монументальністю, підкресленою площинністю. "Максимум ефекту з мінімумом засобів", - так характеризував ці роботи ще один учень Бойчука – Василь Седляр.
На Всеукраїнській виставці АРМУ (1927) та Всеукраїнській ювілейній виставці у Харкові (1928) критика високо оцінила твори мисткині – "На вакаціях", "Пряха", "Голодні діти", "Катерина", "Мені тринадцятий минало". Пізніше ці графічні аркуші експонувалися на міжнародних виставках сучасної гравюри у Флоренції та Брюселі.
В галузі книжкової графіки Софія Налепінська створила ілюстрації до поеми Тараса Шевченка "Катерина", творів Миколи Гоголя "Ніч перед Різдвом" та "Страшна помста", Степана Васильченка "Олив'яний перстень" (1928-1930).
На початку 1930-х років мисткиня відходить від книжкової графіки, створюючи в умовах зростаючої ідеологізації експресивно-драматичні твори – "Пацифікація Західної України", "Геть шкідника", "Не дамо куркулям згноїти зерно", залишаючись вірною засадам бойчукізму в побудові простору, трактуванні фігур, виразності ритмічної організації композиції.
В цей час твори художниці експонуються на міжнародних виставках у Відні, Лондоні, Берліні, Стокгольмі, Венеції, Цюріху та в інших європейських культурних центрах. Софія Налепінська-Бойчук стає відомим українським гравером, професором Київського художнього інституту, яка виростила цілу плеяду учнів і заснувала школу сучасного українського граверства. Зрозуміло, що для більшовиків, які боролись проти української культури і всіма засобами знищували її, мисткиня стала таким же "ворожим елементом", як і інші бойчукісти.
Після арешту Михайла Бойчука, звинуваченого в "організації формалістично-націоналістичного угрупування, художниця вирішує звернутись до інших форм мистецтва, менш підвладних ідеологічному контролю, а саме гобелену. Але розгорнути діяльність у цьому напрямку їй не вдалося – вночі 12 червня 1937 року у помешкання до професора КХІ на вул. Комуністичній 12 (нині вул. Банкова) увірвались з обшуком.
Серед вилученого – "одна пачка листування". Залишивши напризволяще сина Петруся, Софію Налепінську-Бойчук було заарештовано за звинуваченням "в участі у націонал-фашистській організації". Тієї самої ночі відбувся перший формальний допит і коли арештовану запитали про національність, вона відповіла: "Українка (батьки поляки)".
Опираючись на дослідження та публікації історика Сергія Білоконя, зупинимось на цих подіях детальніше: "Постанову почати слідство в її справі, а саму художницю ув'язнити у тюрподі прийняла оперуповноважена ІУ відділу УГБ НКВД УРСР Пера Ісаківна Гольдман 4 червня 1937 року. У різний час за її постановами "органи загребли" Остапа Вишню, Олеся Досвітнього, Костя Котка, Івана Лакизу, Олекса Слісаренка, а 26 листопада 1936 року й самого Михайла Бойчука" (Сама ж Пера Гольдман, 1901 року народження, зробила непогану кар'єру – 1946 року була майором держбезпеки).
"Мучили її півроку". Коли в'язень не давав потрібних свідчень, а визначені соціалістичним законом строки перебування під вартою минали, слідчі клопоталися про продовження строку ще на місяць. Софії Налепінській-Бойчук строк продовжували тричі – до 27 вересня, 27 жовтня і до 12 листопада. А Михайла Бойчука на той час уже давно не було в живих!
"Їй легко було відмежуватися від чоловіка, якби вона сказала, що вже давно з ним не жила", що він більше часу перебував у Харкові, де у нього (вже після арешту) народилась донька від іншої жінки – Алли Гербурт-Йогансен. Кохання Софії Налепінської було вищим побутово-родинних конфліктів – "вона не сказала про Бойчука жодного лихого слова".
"Скільки разів її допитували, достеменно невідомо (протоколів збереглось лише п'ять), - писав Сергій Білокінь, - але трималась вона стоічно. Слідча справа не каже, які тортури до неї застосовували, як саме її мучили. Перед розстрілом її не сфотографували.., й ми ніколи не дізнаємось, як страшно вона виглядала, - позаяк витримала те, чого не витримували чоловіки. З поміж в'язнів майже ніхто не знаходив у собі стільки сил. Софія Налепінська витримала все"…
11 грудня 1937 року за вироком київської "трійки" УГБ (за погодженням Придатка, Ліфаря та Хатеневера) її розстріляли в катівнях НКВС як "ворога народу та учасника антирадянської націоналістичної терористичної організації". Безіменну ж могилу художниці слід шукати серед масових поховань (серед них і бойчукістів) у Биківнянському лісі під Києвом. А син Петрусь загинув за невідомих обставин у вересні 1941 року.
Реабілітовано Софію Налепінську-Бойчук лише у часи горбачовської "перестройки" у грудні 1988 року: "Уголовное дело прекратить за отсутствием собития преступления" - запізніла постанова п'ятдесят літ потому.
Джерела:
Білокінь С. Смерть Софії Налепінської-Бойчук // Образотворче мистецтво. – К. – 1997. - № 1. – С. 46 – 49;
Горбачов Д. Листи-спогади Ганни Печарковської про Бойчука і бойчукістів // Київська старовина. – К. – 1999. - № 6. – С. 133 – 150;
Кравченко Я. Софія Налепінська-Бойчук: від Лодзі до Києва – шлях, довжиною у життя / У зб.: Studia Urrainica Varsoviensia. - Uniwersytet Warszawski – Katedra Ukrainistyki. - Tom I. – Warszawa. – 2013. – S. 371 – 381.
